Мар’яна та лісовий король

— Тепер час, – серйозно промовила Войкана, – взявши за руку дівчину. Король пішов вслід за ними. Вони піднялися до тронної зали, де на стіні замість сонця блищали нині місяць і зорі.

— Яка ж чудернацька картина! – не втрималася Мар’яна.

— Це всесвіт. Згори — Прав[13] – Вічність або ж Небо, посередині – прадавній Чуй-Ліс (бачиш оцю тонку зелену смужку), а знизу – Яв – то сьогодення і майбуття, матеріальні речі, як пояснили б у вас. А ще знизу, під тонкою чорною смугою, то Нав – підземний світ, вмістилище минулого, домівка мерців,  – оповів лісовий король.

— Хто ж створив її?

— О, навіть не питай, дівчино, то було дуже-дуже давно.

— У якому зі світів перебуваємо ми?

— Ми стоїмо на межі світів, – замість короля озвалася Войкана. – Мало кому випадала така можливість.

Чаклунка тримала у руці пучечок сухих трав і провела ним по чолу, та зап’ястках Мар’яни. П’янкі пахощі торкнулися її ніздрів. Відунка шепотіла заклинання. Все довкола захиталося і дівчина впала на руки Лісового Короля, а все що, вона колись бачила та чула стало маревом.

— Не турбуйтеся, Ваша величносте, вона прийде до тями, – запевнила Войкана.

— То хто ж вона така? Чому вона нас бачить і розуміє? Що ти прочитала по чарах?

— Вона – людина з чистим серцем, як були ті перші люди, що чули та розуміли нас. Вона має за ніщо багатства земні, марнославство, заздрість, плітки, та всяке зло, що походить з недосконалості зваблених колись на неправдиві стежки душ. Дикунка, що живе ближче до природи, древніх стихій, а отже, справжніх цінностей. Обидва світи відкриті для неї. Може згодом, коли вона стане старшою і Яв переможе її, дівчина втратить цю можливість приходити на межі світів і бачити те, чого не бачать інші смертні. Але поки що твої чари приховати правду безсилі, мої теж.

— Але ж вона може розкрити таємницю іншим людям! – Цвітан поклав Мар’яну на ліжко, милуючись її недовговічною і тим ціннішою красою.

— Ні, бо її серце чисте, та їй і не повірять. От лише як вона сама із цим житиме?

— Вона про все забуде вже завтра.

— Не забуде, – тихо прошепотіла Войкана, так що лісовий король не почув її слів.