Марія Солтис-Смирнова

Ця історія розпочалася в одному з магазинів. На довгій полиці лежали коробочки. Менші і більші, одні паперові, інші напівпрозорі. І в такій коробці з прозорим пластиком жила й наша Батарейка. Як і її подруги, вона мріяла, щоб її купили, потримали у теплих долонях, поставили до якогось приладу… – А що далі? – питала Батарейка найближчу сусідку. Тільки та знизувала плечима і розверталася в інший бік – вона не любила питань. Якось вранці до крамнички забіг жвавий Малюк. Він вів за руку Тата. – Ось таку батарейку треба? Чи таку? Допитливі...

– Не підіймайся близько до поверхні, – казала мама Кротеняті. – Особливо з правого боку від комори. Та де ж там! Цікаве Кротеня і біля вітальні новий вихід вирило, і біля своєї спальні запасний. Але як же комора! Там стільки смакоти! І без додаткового входу?! Малюк спочатку пообідав. Хтозна, скільки доведеться рити. І взявся до роботи. Все вгору, і вгору. Аж раптом з грудкою землі вниз почали падати якісь незнайомі речі: товстенькі і худенькі, квадратні чи круглі, важкі і легкі. Кротеня разом з усім донизу звалився. Спробував цей непотріб через...

Червона Зіронька тихенько спостерігала за круглим Місяцем вночі. І, дивлячись на мерехтливе світло зірок, мріяла полетіти до них. Та раптом невелика тінь пронеслась поверхнею води. А з човна у море посипалось сміття. На мрійницю впало щось прозоре. Але, коли вона спробувала звільнитися, дужче заплуталась у пакеті. Ніч змінилася ранком. Небо над морем було таким чистим, а сонечко пригрівало та лагідно, що всі морські мешканці з задовоненням вийшли на прогулянку. Різнокольорові медузи плавали майже на поверхні, нагріваючи прозорі шапочки. А тоді хвилькою опускалися нижче. Під ними зграйками крутилися рибки. – золотисті,...

Десь серед зеленого лісу, так далеко, що люди туди й не заглядають, живуть гномики, дуже схожі на людей, але невеличкого зросту. Кажуть, що колись давно вміли вони скарби знаходити, якими щедро ділилася матінка-земля. А зараз з глибоких печер перейшли гномики у хатинки жити, звірятам лісовим допомагати, дерева і кущі доглядати. Працювали вони сумлінно. і кожен займався тим, що подобалось. Хто з лісових вуликів пасіку тримає, хто землю обробляє, а хто пісень співає. І був там малюк Тимошко — непосидюща дитина, все хотів він знати. Маленькі кругленькі вушка гномик розставляв широко-широко,...

Це було дуже-дуже давно. Так давно, що Мовна Країна була лише одним містом, де жили букви. У ті далекі часи голосні букви трималися купки. А приголосні ходили по місту і байдикували. Але за кілька днів байдикувати їм набридло. Вирішили вони одна з іншою потоваришувати, поговорити. Літера П зустріла букву Л. — П! — Л! Так само С і В спробували поговорити: — С! — В! Нецікаві розмови виходять. Не знали приголосні, як між собою зрозумітися. Аж тут прислухались. Голосні між собою сперечались: — У! — І! — Е! Та так...

На землю спустилась Осінь зі своїм головним помічником. Барволист ніс у руках кольорову палітру, щодня і щогодини розмальовуючи землю. Трава з ним набула жовтуватого відтінку, а по зелених листочках художник розставляв коричнуваті цяточки або провожив пензликом з жовтою фарбою. Іноді він для забави міг вилити відерце червоної фарби на дерево, додавши ще й піввідра помаранчевої. Найчастіше так жартував Барволист з кленами, перетворюючи дерева в сонячних променях на вогники. Тільки сосен, ялин і смерічок художник не чіпав, їхні голочки ставали для нього такими колючими, що й годі. Так минали дні за...

На подвір’ї лісової школи сиділо ведмежа. Воно дивилось, як його друзі вовчик Сірий і лисичка Білолапка грають в класики. Біля Бурого лежали блискучий гребінець і викрутка — друзі боялись загубити. Та й свого дзвіночка малий витяг. Уроки вже закінчились, можна було трохи погуляти. За медком сходити… Ведмежа замріялось, та не на довго. Повернулось на звук дзвіночка, і порачило, як сорока Скрекотуха викрутку тягне в дзьобі. — Стій! Крик друга і решту повернув до колоди-лавки, але злодійка вже злетіла. Лише не далеко — у школярів були захисники й серед птахів. Сова...

Маленького гномика Тимошку мама вперше відправляла до музичної школи: — Ось тобі нотний зошит і ручка. Вчися добре. Та малюку зовсім не хотілось туди йти! Він хотів гратися глицею, збирати солодку малину і провідувати своїх друзів у лісі. Тільки що вдієш? Соловейко вже чекає. Він провірить слух і навчить малюка нотам. А, коли підберуть інструмент до душі, тоді й учитель зміниться. Музична школа розташовувалась між трьох сосен. Співаки-птахи сиділи по гілках, а учні, вчителі та інструменти — на багатьох пеньках. Щоб один одному не заважати, але й зручно було слухати,...

Десь далеко-далеко, дуже давно, мала одна матуся двох синочків-близнюків. І обоє були непосидючі такі, що й хвилини на місці не проведуть. Коли їх мама спати вкладала, казки і легенди розповідала. Один слухав з відкритим ротом, а інший все щось до маминих розповідей додавав. Якось ввечері не втрималась ненька: — Все, більше не розповідаю. Дін краще за мене все знає. Одному Дону від цього легше не стало. І почали малюки засинати під лагідний спів колискових. Так пройшло кілька років. Хлопчики збиралися йти до школи, але як не старались батьки, непосиди читати...

На лісовому озерці серед очерету було одиноке гніздечко. Жила там качечка Крячечка. Якось, коли була вона ще каченям, гнався за нею по бережку лис Рудий Хитрун. Впіймати — не впіймав, а лапку зачепив. Та так сильно, що ходити качечці було важко. А під найближчою ялиною жили зайці. Всі — любителі погратися і пострибати. Тільки був серед них найменший, що любив над іншими позадиратися. Сороку білобоку — лісову поштарку називав повільною, як черепаха, діда Бурого, ведмедя, старим пеньком, а учительку Сову — сліпою, мов кріт. Якось вийшла Крячечка бережком пройтися, черв’ячка...