Зореслав Сиводуб

У долині Тихої Мови було так спокійно, що навіть шепіт дерев здавався гучним. Тут слова не кидали просто так — кожне зважували серцем. Люди вірили: сказане без тепла — як дощ узимку — шкодить. Жила в тому краю дівчинка, на ім’я Латка. Вона мала тихий голос, але велике бажання сказати щось, що змінить хоча б дещицю світу. Одного похмурого ранку вона знайшла у скрині бабусі старий, акуратно складений светрик. Він був малесенький — точно не на людину. На комірі вишито: “Для Слова, що замерзло”. — Слова мерзнуть? — здивувалася Латка....

У краю Семи Вітрів, де літо пахне чебрецем, жив мандрівник, на ім’я Ґречко. Не тому, що любив гречану кашу — просто був лагідний, чемний і завжди дякував навіть деревам за тінь. Ґречко мав одну мрію: знайти місце, де час зупиняється, і можна просто бути. Без поспіху, без списків справ, без «завтра». І от якось увечері, коли небо було кольору грушевого соку, він забрів у Долину Забутих Звуків. Там не було ні дзижчання, ні шурхоту — тиша стояла така, що серце билося обережніше. Там він сів на камінь. І заснув. І...

Жив собі у далекому селі хлопчик, на ім’я Тарас. Він був не таким, як інші діти: не любив гасати галявинами чи гойдатися на гілках дерев. Натомість Тарас любив сидіти вночі біля свого вікна й дивитися на зорі. Він уявляв, що вони — це маленькі світлячки, які літають високо в небі, або ж чарівні ліхтарики, які освітлюють шлях загубленим мандрівникам. Але одного разу хлопчик почув розмову старших людей у селі. — Ці зорі — далекі й холодні, — сказав дідусь сусідки. — Вони сяють, але нікому не допомагають. Лише дивляться зверху,...

У країні, де сонце і дощ завжди жили у злагоді, жив собі кіт, на ім’я Лапчик. Він був незвичайним котом, адже кожен його крок залишав після себе маленькі сонячні промінчики. Лапчик завжди був веселим і приносив світло всюди, куди б не пішов. Люди любили його, бо він ніби розганяв усі хмари та похмурі дні. Але, як це часто буває в чарівних країнах, не всім подобалися тільки сонячні дні. У небесах мешкала маленька хмаринка, на ім’я Дрібка. Вона завжди мріяла подарувати світу дощ, щоб земля могла напитися води, а рослини —...

У невеличкому містечку серед зелених ланів жив собі коваль, на ім’я Данило. Його майстерня була знана в усіх околицях, адже він умів виготовляти найміцніші мечі, найкращі підкови й надійні замки. Проте, попри свій талант, Данило мав одну проблему: він ніколи не слухав свого серця. Кожного ранку коваль виходив до роботи й займався залізом, але весь час був похмурим і невдоволеним. Його робота ставала звичкою, а кожен день — схожим на попередній. Він забув про радість і про мрії, які колись мали для нього значення. Одного дня до його майстерні прийшов...

Далеко за горами й лісами, там, де небеса торкаються землі, стояло невеличке село на узліссі. У цьому селі мешкали люди добрі та працьовиті, але одна біда тяжіла над ними вже багато років: у селі не було води. Колодязі висохли, а найближча річка була за багато верст від села, і ходити туди щодня було нелегко. Одного разу до села прийшов подорожній, старий дідусь із довгою сивою бородою. Його очі були мудрими й сповненими світла, наче він бачив усе, що діється у світі. Він сів на лавку біля одного двору і запитав:...

У далекому лісі, серед високих дерев, жив маленький світлячок, на ім’я Іскринка. Він був такий малесенький, що навіть коли світив своїм крихітним ліхтариком, то ледве міг освітити собі дорогу. Але серце його було велике й сповнене мрій. Іскринка вірив, що одного дня зможе запалити цілий світ своїм світлом. Щовечора, коли ліс занурювався в темряву, світлячки збиралися разом і літали між деревами, співаючи свої пісні й запалюючи м’яке світло для ночі. Але Іскринці завжди здавалося, що його світло не таке яскраве, як в інших. Він дивився на своїх друзів і думав,...