Казка про світлячка та велике світло

У далекому лісі, серед високих дерев, жив маленький світлячок, на ім’я Іскринка. Він був такий малесенький, що навіть коли світив своїм крихітним ліхтариком, то ледве міг освітити собі дорогу. Але серце його було велике й сповнене мрій. Іскринка вірив, що одного дня зможе запалити цілий світ своїм світлом.

Щовечора, коли ліс занурювався в темряву, світлячки збиралися разом і літали між деревами, співаючи свої пісні й запалюючи м’яке світло для ночі. Але Іскринці завжди здавалося, що його світло не таке яскраве, як в інших. Він дивився на своїх друзів і думав, що ніколи не зможе зробити щось велике. Навіть коли його ліхтарик горів на повну силу, він не міг позмагатися зі світлом зірок чи місяця.

Одного разу, коли всі світлячки полетіли спати, Іскринка залишився біля старого дуба і зітхнув: “Якби ж я міг бути більшим, якби міг сяяти так яскраво, як сонце! Тоді б я точно зробив би щось важливе…”

І тут, несподівано, з’явився вітерець, який прилетів з далеких полів і торкнувся крил Іскринки.

— Що це ти так зітхаєш? — запитав вітерець, легко коливаючи гілля дуба.

— Я мрію сяяти, як велике сонце, але я надто малий, щоб зробити щось значне, — відповів Іскорка.

Вітерець усміхнувся.

— Знаєш, що цікаво? Велике сонце світить для всіх, але його проміння часто не може проникнути в кожен закуток. Ти маленький, але ти можеш освітити ті місця, де сонце ніколи не з’явиться.

Іскринка здивовано підняв свої крила.

— Але що я можу зробити? Моє світло таке слабке…

— Спробуй довіритися своїм силам, — лагідно прошепотів вітерець і полетів далі.

Іскринка замислився над словами вітерця і вирішив полетіти туди, де ще ніколи не був — у саму глибину лісу. Він летів усе далі й далі, доки не досягнув найгустішої частини лісу, де місячне світло не могло пробитися через густі крони дерев. Було так темно, що навіть тіні здавалися страшними, але Іскринка підбадьорив себе: “Якщо я не засвічу тут свій ліхтарик, ці місця залишаться в темряві назавжди”.

І тоді маленький світлячок запалив свій вогник. Спершу світло здавалося слабким, але поступово Іскринка відчув, як воно стає сильнішим. Ліс ожив під його променями — стали видні деревця, квіти й навіть маленькі тваринки, що ховалися в тіні.

Іскринка відчув, як його серце наповнилося радістю. Він зрозумів, що навіть маленьке світло може принести велику користь. Бо там, де не сягає велике сонце, завжди знайдеться місце для маленького промінця.

Наступного дня Іскринка повернувся до своїх друзів-світлячків. Він уже не відчував себе малим чи незначним. Він зрозумів, що кожне світло, хоч би яким маленьким воно було, важливе в цьому світі. І кожен має свою особливу роль.

Іскринка часто згадував про той вечір у густому лісі й більше ніколи не сумнівався в собі. Він навчав інших світлячків не боятися темряви й вірити у свої сили.

А ліс, освітлений світлячковим вогником, жив у спокої й гармонії, бо знав: навіть у найглибшій темряві завжди знайдеться той, хто запалить світло.