Володимир Гавловський

Поросятко весело гасало на галявині. Йому подобалося все! Синє небо. Зелена трава! Смак білого гриба і гудіння джмеля! Велика калюжа і власні яскраві смужки вздовж тіла! Йому подобалося з вереском бігти за мамою-Свинкою, крутити куцим хвостиком і пхати свого п’ятачка в усе, що зацікавило. — Будь охайнішим! — казав Поросяткові тато-Вепр, — Ти дивись, як всю галявину перерив. А з’їв, лише кілька жолудів! — Бруднуля, — робила Поросяткові зауваження мама-Свинка, — вже й колір твоїх смужок не розібрати! Знов тебе відмивати доведеться… — Подивись на Оленятка! — гримав тато-Вепр, —...

Кінець літа. Кущі рясніють від стиглих лісових горіхів, в траві повно грибів, на ялинках почали темніти-визрівати шишки. Тепло… А маленькій руденькій білочці не тепло. Їй – спекотно! Це ж скільки ж до осені треба  встигнути заготувати. Скільки треба зібрати горіхів, грибів,  ягід, щоб взимку мало Білченя чим харчуватися! Скільки  разів метнутися рудою блискавкою вгору і вниз! Скаче Білочка. Готується до холодів. «Прийде зима – все на користь буде!» – думає. І знову: вгору – вниз! На ліщину – під березу! Там – горішок зірве! А он де – грибочок знайде. ...

Зайчисько захворів. Він лежав під  кущем ліщини і тремтів. Ні, не так. Він – трясся. Тряслися зайчикові лапи. Тряслася зайчикова спина. А особливо сильно тряслися зайчикові вуха. Навіть кущ ліщини – і той трясся  разом з заячими вухами. Маленьке тільце то відчувало жар, то обливалося холодним потом. Хвороба… — Що з тобою? — спитав Їжачок, побачивши  Зайця, — Ти, наче хворий. Лихоманить? — Не знаю! Весь трясуся. Зуб до зуба не попадає, — відповів Зайчик. — Це вірус! Ти, мабуть, від когось заразився, — впевнено заявив Їжачок. — Точно! –...

Перше, що пам’ятає маленький Вовчик, це смак молока, тепло вогню і запах сиру. Мама-Собака розповідала Вовчикові, що Хазяїн знайшов маленького Вовчика пізньої осені поміж каменів на березі неглибокої гірської річки. Знайшов й приніс до кошари, поклавши між щойно народжених цуценят мами-Собаки… Невдовзі, маленький Вовчик вже весело гасав між вівцями, разом з братами та сестрами, вчився мотиляти хвостиком, бачачи Хазяїна і гарчати на все незрозуміле. Особливо Вовчик полюбляв влягтися темною порою неподалік вогню, слухати розмови Хазяїна, дивитись, як він ріже ножем велику кулю золотавого духмяного сиру, так схожого на повний місяць…...

Єнотик дуже полюбляв слухати казки. А їх мама-єнотиха знала безліч. Вона могла на ніч розповісти, як кругленький хлібець втікав від діда з бабою, ведмедя, вовка, але перехитрувати вправного Єнота – не зміг. Могла розповісти, як розумний Єнот перемастився синьою фарбою і підпорядкував майже весь ліс. Вона знала про те, чому у слоненятка довгий ніс і що їдять леви на сніданок, чому риби не можуть розмовляти і як ховаються Зебри в Африці… Вона знала, здавалось Єнотикові – все! Бо на то ж вона і мама. Коли Єнотик трохи підріс, він став...

Ведмедик був маленьким… Ні, не таким маленьким, як Мишка. І не таким маленьким, як Їжачок. Але середньої статури Борсук міг сильно налякати малого Ведмедика, а смугастий Єнот – залюбки відбирав у нього щойно зібрану малину. Скажіть но мені, кому таке могло подобатися? От і Ведмедику не подобалось.  Одного вечора, коли наш герой вчергове лишився без солодкого (Спробуйте! Доженіть того Єнота!), він вирішив звернутись до Сови. Звірі вважали, що мудрішого птаха в лісі  немає, бо, бач, які в неї великі очі! Немов окуляри! — Тітонько Сова!, — спитав маленький Ведмедик, —...

Було це дуже давно, Тоді на світі відбувалось безліч чарівних подій, тоді відра були з дерева, човни зі шкіри, а голки робились із кісток… Одного ясного ранку, коли сови вже поснули, а бджоли ще не вилітали з вулика, сперечалася з нитками голка для шиття, що зможе стати голкою… ну хоча б у їжака. Сказала, і пішла в ліс. А там – страшно! Вовки – бігають, дерева – шумлять. Жах! Бачить – нора. Думає: «А може, там їжак?» Заходить в нору, а там дійсно їжак: крутиться, заснути не може – боїться,...