Неслухняний півник

Коли в однієї курки-квочки вилупився з яєчка малюк-півник, вона зрозуміла, що над вихованням свого сина доведеться багато-багато працювати. Бо вже наступного дня півник не хотів залишатися під її крилами, а старався вискочити з кошика, заховатися десь, утекти. Синочок виявився великим неслухнянцем.

– Не дитина – справжня біда, — жалілася подружкам курям. Та й батько півень не знав, що йому робити.

– Може його відправити на виховання до качок чи до гусей?

– Краще до індиків.

– А я пропоную до страусів.

– Спочатку до перепілок, а потім…

Варіантів було багато, однак батьки вирішили виховувати свого хлопчика самими. Як могли терпіли його витівки, сварилися, лякали. Півник, аби не ображати їх, обіцяв виправитися, але за день-два, повертався до своїх пустощів – то заховається десь в кропиві, то перелізе через паркан до сусіднього двору, то задивиться як над обійстям літає сойка, аби потім, зчинивши переполох, утікати від неї галасуючи, перелякавшись сам і навівши жах на інших пернатих, які жили з ними. Під крилами мами-квочки було, звичайно, спокійніше. Він знав: вона його не віддасть сойці – ніколи, нізащо, бо любить.

Несподіванкою для батьків виявилася заява сина навчитися співати по-солов’їному. Він не побоявся попросити птаха, який у саду оселившись, щовечора і протягом дня, виспівував свої пісні. Як не пояснював птах усі значення нот, якими володів, співати по-солов’їному півнику не вдавалося.

Наступними вчителями були ластівка зі своїм «твід-твід…. тлюітлюі…», кропивник з «тік-трік-трік-тррр…», щедрик з «тір-тір-тір-тір-тір… сіа-сіа-сіа-сіа» і щиглик, який досі любить співати «ці-пі, ціпіпі, по-піть-пілі-піть… флліу-ріліу…».

Зрозумівши, що йому ніколи не вдасться навчитися співати, як інші птахи, півник вирішив навчитися гавкати, як собака.

– Що ти, синку? – зарепетувала мама-квочка.

– Нехай іде до них,- закудахкав, наче ужалений батько-півень.

Старий собака одразу не погодився. Щоб не гнівити господарів, порадив іти до кота. Кіт Облиза, який дуже полюбляв маленьких курчат, погодився допомогти. В саду він наполегливо навчав півника майстерності нявчання, муркотіння; терпів, коли в малого учня нічого не виходило Так тривало три дні поспіль. Однак четвертого дня не тільки батьки, тітки кури, а також індики, гуси, качки з якими жили разом, наче відчули небезпеку – вранці не хотіли відпускати малого шибеника до кота, та він не послухався. Зате ввечері, коли «вчитель» зачинив його у своїй схованці, перелякалися.

Не мав наміру зізнаватися кіт домашнім птахам, що зробив із півником. На всі запитання відповідав коротко:

– Його сьогодні не бачив.

А сам чекав ночі.

Сидячи в котячій схованці, півник шкодував, що ніколи нікого не слухався; відчував, що з ним може трапитися лихо. Гіркі сльози лилися з очей, а застереження, які неодноразово повторяв йому батько, поверталися до пам’яті.

– Тобі ніколи не стати іншим. Твій голос, як у кожного птаха – по-своєму унікальний. Тож люби його, користуйся ним і принось радість не тільки нам, а також нашим господарям – людям.

«Голос. Мій голос, — подумав півник. – Я можу ним сповістити про себе, повідомити про схованку. Чому раніше не здогадався?»

– Ку-ку-рі-ку-у-у-у! Ку-ку-рі-ку-у-у-у!

Коли заспівав, сам здивувався його чистоті, звучності, унікальності. Хоча не все вийшло одразу так, як у батька-півня, все-таки був радий, що зумів повідомити про себе. Принаймні, так вірив.

І не помилився, бо за декілька хвилин почув, як хтось шарудів біля закритого входу у нірку.

«Тільки б не кіт. Тільки б не він, — благав. – Якщо ним виявиться він – кіт, я знову співатиму, навіть дзьобатиму. Тільки підійди до мене, негіднику».

На щастя, коли побачив вхід розкритим, а потім маленьку дитячу руку, яка просувалася до нього, зрадів. Він дозволив себе упіймати, витягнути й перенести до курятника, де на нього чекала велика пташина родина.

– Неслухнянець ти наш, — притуливши його до себе закокотіла мама-квочка.

– Молодчина, — промовляв батько-півень, ходячи поруч. – Увесь у мене.

– У тебе? – здивувався син-півник. – Невже і ти у свої роки був таким неслухнянцем?

– Неслухнянцем? Ко-ко, — розгубився батько. Його борідка та гребінь почервоніли чи від гніву на сина, чи від сорому.

Проте… То вже зовсім інша історія.