Казка про Щастя і Нещастя
Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги.
— Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним.
— Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко сонця, не було нічого. — Нічого мене не тішить: ні дощ, ні звуки грому, ні спів птахів, ні блакить неба, ні політ метеликів, ні… — воно зупинилося, не маючи наміру продовжувати й дуже важко зітхнуло.
— А я щасливе. Не тому, що мене звати Щастя, а тому, що, насправді щасливе. Не розумію тебе, як можна бути нещасливим, коли живеш серед такої краси. — Щастя простягнуло в боки свої руки, крутнулося, заплющивши вічі на одній нозі, — де все наливається духмяними ароматами, співає, купається в росах. Поглянь, яке неозоре небо, — попрохало Щастя Нещастя. — А яке коштовне намисто з квітів. Світ маленький лише у вікні, а насправді — безмежний і завжди манить у мандри. Ходімо зі мною.
— Ні, я назад не повернуся, — вперто завертіло головою Нещастя, — і тобі не раджу, бо світ із якого я утікаю перетворить тебе на мене. Краще піду туди, звідки ти йдеш.
— А якщо мій світ уподібниться тобі й усі, хто живе в ньому стануть нещасливими? Давай, іди за мною.
Довго прийшлося вмовляти Нещастя повернутися назад у своє місто й прислухатися до порад Щастя.
— Аби стати щасливим — багато не потрібно, — мовило Щастя. — Потрібно радіти всьому.
— Радіти? — здивувалося Нещастя. — Як можна радіти коли тебе… ти…
І почало Щастя навчати, як у щоденній безлічі тривог, залишатися щасливим.
— Для щастя візьми з усього потрохи: від сонця світла й тепла, від неба блакиті й легкого подиху, від птахів радості й декілька нот з їхніх пісень, від природи кольорів і запахів. Ось, поглянь на льон, який є блакитний і схожим на небо, послухай клекіт лелеки, що сповнене надії, придивися до бджіл, які в любові виконують свою роботу. Навіть краплина волошкових світань не втрачає своєї віри в ліпше майбутнє.
Й прислухалося Нещастя до порад Щастя і не помітило, як згодом опинилося у сонячнім ореолі неба. І знову, як раніше розквітла у неї душа, наче в полі ромашка. А тривоги та все, що заважало жити щасливо, зникло з сірістю довіку.
