Веселі віршики від Анжели Левченко from Taras Ambroz
Анжела Левченко
На порозі осінь Віршики про осінь Тихо-тихо, ніби боса, По узліссях ходить осінь. Одягає пензлем клени, у червоне, і зелене. Золотить берізкам коси, Стелить памороззю роси. Й поринає все у сни, до наступної весни. § § § Відлетіли вже гуси у теплі краї, Залишили порожні домівки свої, Залишили травицю під снігом в лугах, І водицю холодну у рідних ставках. Бо бояться зими і її холодів, Я б їх тут зігрівав, бо так їх полюбив, А вони прокричали, залишивши слід: – Не журися! Чекай знову нас на той рік! § § § Як перше вересня...
Олексійко повернувся додому похнюплений. Відкинув убік портфель, і задумливо сів біля дзеркала. — Синку, кепські справи? – обіймаючи, поцікавився батько. – Які проблеми, козаче, може спробуємо якось розв’язати їх разом? — Та ось вчителька сказала, щоб я зарубав собі на носі, що як ще раз запізнюсь…от я й вибираю, де б це на тому носі зарубати, – зі сльозами на очах прошепотів. Батько посміхнувся: — Ось бачиш, не така вже й страшна твоя проблема. Бо кажучи “зарубай на носі”, мають на увазі – запам’ятай. Цей вислів дуже-дуже давній. Коли ще...
Давно-давно в одному селі жила собі бідна жінка. Була вона вже в літах. І нікого не було з нею поряд – ні рідні, ні чоловіка, ні дітей. Так спливав час. І затужила вона, що не буде кому на старість і води подати. Гірко плакала вона та все молила Святу Богородицю змилостивитись над нею. Чи то були почуті її молитви, чи так мало бути, та якось однієї ночі прокинулась жінка від дитячого плачу. Вибігла вона з хати і очам своїм не повірила – на порозі в лозяній корзині лежало двоє немовлят....
