Ольга Бабій (Oli-O)

Посеред океану жила мушля. Звичайна мушля, кольору придонного піску та планктону, тому непримітна, така сама, як багато інших на океанському дні. Але була в неї особливість – вона ніколи не відкривалась, жодного разу мушельки-товарки, що мешкали поруч, не бачили її стулки привітно прочиненими. «Мабуть, вона дуже сором’язлива», – вирішили вони. – «Або навіть відлюдькувата, тобто відмушлювата». Збираючись опівдні на свої щоденні балачки, вони певний час обговорювали закриту мушельку, але згодом забули про неї. Бо це було природно забути про неї – нерухома й мовчазна, вона все сильніше зливалася з піском,...

Збігає з неба веселка. Довга і пряма, наче дорога. Вона починається дуже високо, ще вище, десь серед хмар. Якщо піднятись туди, куди людське око без спеціальної допомоги потрапити не здатне, можна побачити як там, у голубій височині, веселка починається біля невеличкої охайної хмарки. А на хмарці стоїть будиночок. І живуть у ньому чоловічки — семеро братів, геть однакових на вигляд. Брати цілими днями дуже зайняті — вони чародійничають. Збирають на небі різнокольорові краплини та обережно розкладають їх у завчасно наготовлені сім відерець. Кожен у своє. І ні в якому разі...

– Дзьорк! – Щось забулькало в кишені. – Дзьорк, дзьорк! – Долинуло з іншої. Івась завмер, прислухався – тихо. Але ж щойно був якийсь звук. І долинав він знизу, з району кишень. Невже туди вода потрапила зі склянки, якою він грався в тій величезній калюжі? Мама сваритиметься, якщо на курточці будуть плями. Треба перевірити. Обережно, одним пальцем Івась почав пхати долоню до правої кишені. Намацав камінчик, він був сухий, і хотів вже долучити до перевірки другий палець, як хтось заволав тоненьким дещо писклявим голосочком: – Ну от навіщо ти мене...