Мовчазна мушля
Посеред океану жила мушля.
Звичайна мушля, кольору придонного піску та планктону, тому непримітна, така сама, як багато інших на океанському дні. Але була в неї особливість – вона ніколи не відкривалась, жодного разу мушельки-товарки, що мешкали поруч, не бачили її стулки привітно прочиненими. «Мабуть, вона дуже сором’язлива», – вирішили вони. – «Або навіть відлюдькувата, тобто відмушлювата». Збираючись опівдні на свої щоденні балачки, вони певний час обговорювали закриту мушельку, але згодом забули про неї. Бо це було природно забути про неї – нерухома й мовчазна, вона все сильніше зливалася з піском, все глибше занурювалась у нього, доки не перетворилась у невеличкий піщаний горбок, сама лише верхівонька якого, трохи загострена, нагадувала, що всередині пісочної гірки щось є.
А одного ранку сталося диво.
Інші мушельки знову помітили її. Не помітити було неможливо, оскільки мушля вибралася зі свого пісочного укриття, ретельно обчистила налиплий мул, видерлася нагору та лежала там: розслаблена та спокійна, наче чогось чекала чи до чогось готувалася. І чи це здавалося, чи вона сяяла? Якесь легке майже невловиме світло оточувало її, вкривало та обіймало. Звідки воно взялося? Її стулки, як і раніше, були міцно зімкнуті. Жодних блискіток чи крихітних ліхтариків на ній не було, а світляки, як відомо, в океані не водяться, хоча це й прикро, бо в глибині, куди сонячне світло, попри всі намагання, не досягає, вони стали б у нагоді.
Цілий день чекала мушля. Сусідки теж чогось чекали, перемовляючись пошепки та скоса поглядаючи на неї. І ось, коли океанський день добігав кінця, й більшість мешканців позіхала та мостилися лягати дивитись сни, тихо, без жодних фанфарів, її стулки розійшлися. Всередині, на м’якесенькій рожевій подушці сиділа перлина. Велика, білобока та сяюча, наче зроблене з перламутру сонце, що досхочу нагодувавши землю світлом, на ніч вирішило перебратись у прохолодні глибини океану.
Й таки перебралося, навіть більше – оселилося, щовечора пунктуально з’являючись з придонного піску, а на світанні ховаючись у мушельці знову.
Так і з’явився в океані свій вечірній ритуал. Мушля виринала з піску та відкривалася. Вона не стала балакучою, не хизувалася схованим в ній скарбом, вона щедро його дарувала.
Перлинне світло щоночі розливалося навкруги, роблячи темряву більш лагідною та дружньою. Воно і нині світить посередині океану. Там, де живе звичайна мовчазна мушля.
