Лісовий дзвонар
Навесні пробуджується ліс. Вже десь в середині квітня стає більше роботи лісовим мешканцям, великим і маленьким.
Прокидаються мурахи й одразу перевіряють вентиляцію тунелів у мурашнику. А ще вони обов’язково гріються в променях теплого весняного сонця. А деякі мурашки побачать сонце вперше у своєму житті.
— Отож, воно справді існує! — вигукнув маленький мураш, якого звали Баш. Він був дуже розумним, голівка в нього працювала як треба. Коло нього стояла мурашка Наталя та посміхалася, тому що промінчик сонця лоскотав її.
— Бігаймо,— Башу не вистачало терпіння залишатися на місці.
— Так, давай,— Наташка взяла розгін і з’їхала з горки мурашника.
Башу нічого не лишилося, як спробувати її наздогнати. Вони гасали один за одним, поки не втомилися. Мурашки зупинилися, щоб трохи перепочити. Аж тут пролунали передзвони. Вони покрутили головами, шукаючи невидимого дзвонаря.
— Прийдеться його добряче пошукати,— озвалася Наташка.
— Йдемо, зорієнтуємося на звук,— мураш пішов першим.
Так і зробили. Вони чекали чогось особливого, адже навкруги пахло солодко, ніби на кожній травинці лежала медова росинка.
Несподівано вони побачили дзвоники конвалії. Стеблини рослин колихалися поруч, а ніжні й тендітні квітки гойдалися від вітру та вимовляли : “Дзінь-дзінь-дзінь”.
— Послухай, — прошепотіла мураха, — вони не просто дзвонять!
Мурахи підібралися ближче і почали слухати. Дзвоники конвалії розповідали легенди та історії: про дощі, що напувають землю, про сонце, яке дає енергію і про зірок, що дозволяють мріяти, навіть, якщо їх не можна торкнутися.
— Конвалії співають про життя, — тихо сказав Баш.
— А вітер і є тим дзвонарем, якого ніхто не бачить, — ледве шепнула Наталя
— А Баш все одно добре почув її, розчулився. Він стояв зворушений, схвильований…
— Ми ще повернемося,— пообіцяли квітам мурахи й кивнули на знак подяки.
