Осотище-стервотище наїжачився усіма своїми колючками . Він лютився чимраз більше на весь світ. Після того, як господар городу викорчував його зі своєї картоплі, котра пропадала від Осотиська, і жбурнув на купу хмизу, він доповз до клаптика землі і вкоренився знову. Як помилився господар, не спаливши його відразу! Пожалів, а Стервотище вижив (усе стервотне – живуче) – тепер мстить усьому світові. Особливо від нього потерпають красуні–кульбабки та діти, що веселяться на лужку. Він ранив їх своїми колючками. Та малята перестали його боятися. Вони посилають мольби до Сонечка, і їхній променистий друг...
Тетяна Полубко
Він сидить на смереці у розлогому гнізді, яке нагадує великого капелюха. Чекає, а до нього йдуть знедолені, ображені, безнадійно хворі, ті, котрі були у безвиході. На цю місію – рятувати людей – благословив Лелеку Добре Серце Сам Всевишній. З вирію повертався сам, був у розпачі: його лелька загинула, він теж відчував близький кінець. Якась невидима сила підняла його вгору. Коли голова і крила торкнулися променисто-голубої брами, вона відчинилася, і Лелеку засліпило яскраве золотаве світло, а згори пролунав голос: – Творіння моє, не журися, що став безсилим, ти ще послужиш людям....
Мати Ластівка плакала гарячими слізьми: загинули її дітки – ластів’ята . Злюка – кіт дістався гнізда. На поміч прийшла дівчинка, котра прогнала кота, та знівечене гніздо упало, пташенята загинули. Мати припадала біля неживих діток. Дівчинка взяла пташенят, поклала на серветку у картонну коробочку, закопала під яблунькою, перед тим погладивши Ластівку і наплакавшись над жовторотенькими . Мати Ластівка зненацька відчула, що у неї з’являються людські властивості, вона захотіла віддячити маленькій добром. Бажання було таким великим. що пташина перетворилася на лагідну, турботливу матусю . Почала допомагати дівчинці і бабусі , з котрою...
Він увесь небесно-блакитного кольору, із синіми – пресиніми добрими очима і біленькою плямкою на правому поплавці. Кожен з нас бачив дельфіна Волошика і грався з ним. Але то було так давно, що ніхто цього не пам’ятає, а якщо і згадує, то лише як чарівний сон… Волошик живе у Ріці Часу і бавить ще ненароджених немовлят, а коли настає час, приводить маля на берег Життя. Йому сумно, хоч знає, що ще недовго приходитиме і гратиметься з маленьким хлопчиком чи то дівчинкою. Але… недовго… Згодом малята дорослішають і зовсім забувають свого друга...
Надворі буяло біло-молочне марево. Хоч було морозяно, проте холод ніби й не помічався за променистою завісою сніжинок, що бриніли скляними скельцями. Тиша видзвонювала своєю незайманістю, наповнювала лісову галявинку святковою урочистістю. Лише іноді пустотливий вітер, торкаючись своїм подихом ялинових голочок, одягнутих у білі кожушки, пролітав мимо, шепочучи: – Гарні, ой, які ж гарні… Панни, кралечки мої чудові! Ці слова підбадьорювали сестричок, але тільки на мить, відтак вони знову ставали сумовито-задуманими. Просто наближалося свято Нового року, яке зазвичай святкують, прикрасивши оселю ялинкою чи сосною. І красуні відчували, що ці дні можуть стати...
