Соняшник, який шукав себе

Жило-було чорне Зернятко, але воно не знало, як його звати. Одного теплого весняного дня його посадили в м’який перекопаний чорнозем. 

— Ким я стану? — тихо запитало Зернятко.  Воно ще багато чого не знало: 

— Яким буде моє призначення? 

Земля його обійняла і лагідно відповіла: — Не поспішай, бо кожне життя дозріває у свій час. 

Минали дні, їх змінювали ночі, навколо ставало тепліше. В Зернятка з’явилися сили, щоб прорости, потягнутися до сонця і з’ясувати, що воно стало трав’янистою рослиною. Зернятко ще витягнулося, і тепер зрозуміло, що навколо є інші рослини.  Біла троянда пишалася своїм “культурним” походженням, весь день милуючись своїми запашними пелюстками.

 — Моє призначення — дарувати світові красу, — щовечора промовляла вона оточенню, хизуючись собою. 

Яблуня-сусідка похитувала гілками. — А я дарую людям плоди, які смачні, корисні й відомі всюди. 

Дуб гордо шумів своїм листям. 

— Моє завдання — бути сильним і могутнім; я — справжній символ довголіття. 

 А тим часом зернятко вже не тільки стало рослиною, а й розпустило жовте листя своєї квітки, дивлячись весь час на Сонце, — То ти — Соняшник? — здивувалася троянда, — ніколи б не подумала, що з цієї малечі буде  пуття! 

 Соняшник глянув на себе: 

— А що роблю я? Я не пахну як троянда. Не  приношу яблук. Не такий могутній, як дуб…  Він почав дивитися не на Сонце, а на інших. І від того його золота голівка дедалі нижче схилялася до землі від смутку. 

Одного липневого ранку прилетіла бджілка. — Чому ти сумуєш? 

— Бо не знаю, навіщо я виріс. 

— Хіба ти не бачиш? — здивувалася бджілка. — Я щодня прилітаю до твоїх квітів за солодким нектаром. 

Потім прилетів щиглик і проспівав: — А коли достигне твоє насіння, ним ласуватимуть мої пташенята. 

Прибігла польова мишка і пискнула: — Узимку твій урожай врятує багатьох від голоду. 

Вітер теж торкнувся його листя. 

— А ще ти нагадуєш людям про Сонце навіть тоді, коли небо вкривають хмари. 

Соняшник уважно вислухав усіх, але в його серці залишилося питання. 

— Усі говорять, чим я можу бути корисним.  Але ніхто не може сказати, що є найголовнішим саме для мене. 

І те почуло саме Сонце і промовило до нього: — Це рішення ніхто не може прийняти за тебе. Кожен сам обирає, що вважає найважливішим у своєму житті. 

Соняшник довго думав. Він спостерігав за світанками й заходами, слухав спів птахів, відчував дощ і вітер. І одного ранку зрозумів: — Я знайшов своє призначення.  

Найголовніше для мене — щодня дивитися на Сонце, навчатися в нього бути сповненим світлом доброти. А ще — виростити такий щедрий урожай, щоб ним можна було поділитися з усіма, хто цього потребує.  Відтоді він більше не сумнівався — він знайшов відповідь для себе та інших. За ним тягнулися молоді соняшники, бо світло завжди веде за собою. 

 А зрозумівши своє призначення, соняшник щедро роздаровував своє насіння птахам, людям і землі, щоб навесні його насіння проросло і життя продовжилося. 

 І якщо запитати маму: 

— Чому всі соняшники дивляться на Сонце? Мама усміхнеться: 

— Бо вони пам’ятають: світло добра завжди показує вірний шлях.