Як ослик Мося друзів шукав

Ослик Мося має дуже добре серце і веселу вдачу, але у нього зовсім немає друзів.  Запитаєте: «Чому?». Та все тому, що наш ослик занадто сором’язливий і невпевнений у собі. Йому завжди  здається, що він не досить розумний, не досить красивий, не досить спритний. Хто ж з  ним, з таким, захоче товаришувати?

І ось одного сонячного ранку ослик Мося, як завжди, прокинувся у доброму гуморі. Він охайно застелив своє ліжечко, умився, почистив зубки і вийшов з будиночка пощипати  на лужку свіжої соковитої травички. Але тільки-но Мося нахилив голову і потягнувся за зеленою стеблиною, як йому прямісінько на носа впало щось маленьке зеленувато-коричневого кольору. Спочатку осликові здалося, що то сухий корінчик якоїсь рослини, принесеної вітром з поля. Та  коли він звів до носа очі і придивився уважніше то побачив, що корінчик має голову з великими очима на якій зверху ростуть тоненькі довгі вусики, має тулуб з крильцями і аж три пари лапок з яких остання, задня пара, набагато довша за дві передні і зігнута  колінцями назад.

— Ти  хто? — розгублено закліпав очима ослик.

— Я — коник-стрибунець! А ти хто?

— А я — Мося. Ослик.

— А що ти тут робиш? — запитав коник-стрибунець у Мосі.

— Вийшов поснідати, — відповів ослик. — А ти, що тут робиш?

— Я вчуся стрибати, — сказав коник-стрибунець. Він спритно скочив у траву і пострибав уздовж дороги.

— І я! І я з тобою! — крикнув йому вслід ослик Мося і кинувся наздоганяти. Та хіба ж його наздоженеш? Уже за мить коник-стрибунець зник з поля зору.

«У нього он скільки ніжок — цілих шість! А у мене всього чотири, — зажурено подумав ослик. — Хіба ж захоче він зі мною  товаришувати? От якби мені шість ніжок, був би я  ослик-стрибунець і стрибав би не гірше за  коника. Ось  так!», — і ослик Мося хвацько пострибав уздовж дороги піднімаючи за собою легку  куряву.

Раптом він почув якісь дивні звуки. Вони долинали із зеленого гаю, що ріс неподалік дороги, по якій стрибав наш ослик. «Що ж то таке? Чи тріщить старий дуб? Чи, може, дятел черв’ячка дістає з кори дерева?» — подумав ослик і далі вже пішов обережніше. Коли ж дивиться — під кущем  сидить зайчик і передніми лапками вибиває на пеньочку мов на барабані: тра – та – та, тра – та – та… Але у зайчика вушка довгі і він ними чує далеко. Тому, не встиг ослик наблизитись, як зайчик –  скік і сховався за тим пеньочком, тільки вушка стирчать. Тоді ослик Мося підійшов ближче і, несміливо, сказав: «І я, і я хочу навчитися так барабанити».

Наляканий зайчик ще трохи посидів у своїй хованці, а потім знову зручно вмостився на пеньочку.

— Щоб та-та-так барабанити, потрібно добре тре-тре-тренуватися! — відповів зайчик і почав вибивати: тра – та – та, тра – та – та, тра – та – та, та – та,  та – та…

— Я так не вмію, — тихо сказав ослик і кілька разів ударив своїм копитком по пеньочку. Звук вийшов глухий і зовсім не веселий. — У мене не виходить, — сумно зауважив він і, похнюпившись, пішов  дорогою геть.

Аж раптом — бум! Йому на голову впав горіх. Ослик підвів очі вгору і побачив високо на дереві руду білочку.

— Це ти горішок загубила? — запитав у неї Мося.

— Я! — відповіла йому білочка.

— Ось, візьми, я його знайшов.

— Дякую! — білочка швиденько спустилася вниз по стовбуру дерева і взяла горішок. — А ти чому такий сумний? — поцікавилась білочка.

— Бо я нічого не вмію, — зітхнув ослик Мося.

— Дійсно нема чому радіти, — разом з ним зітхнула й білочка. — Але ж так не буває, щоб зовсім-зовсім нічого! От я, наприклад, швидше всіх вмію лущити горішки і стрибати по деревах. Ось так, дивись!

І білочка, махнувши рудим хвостом, мов стріла помчала по гілочках перескакуючи з дерева на  дерево.

— І я, і я вмію швидко бігати! Ось так, дивись! — і ослик чимдуж помчав дорогою.

Та коли він зупинився, білочки вже ніде не було, лише хиталися гілочки на деревах по яких вона  щойно стрибала. — Так швидко я ніколи не навчуся бігати, — дорікнув собі ослик Мося. — І у мене  ніколи не буде друзів!

Він так засмутився, що навіть не помітив, як підійшов до річки яка, тихо хлюпаючи хвильками об  берег, помірно текла собі по своєму руслу. Ослик Мося сів на травичку біля води і гірко заплакав.  Сльози дрібними струмочками покотилися з його очей і рясним дощем закапали у воду.

— Гей, хто це там вирішив з річки море зробити? — почув ослик чийсь гучний голос. — Досить сльози  лити, а то вже вода у річці солоною стала! — і враз із води виринула голова старого дядечки бобра. — Що трапилося, малий? Чого ти плачеш?

— Тому, що зі мною ніхто не хоче товаришувати! — заплакав ослик ще сильніше.

— А хто тобі це сказав? — поцікавився бобер, підпливши ближче до берега.

— Ніхто, — продовжував плакати ослик.

— То звідки ж ти таке узяв, якщо тобі про це ніхто не говорив?

— Я сам знаю! — вперто повторив ослик Мося. — Я ж нічого не вмію: ні стрибати, як коник-стрибунець, ні барабанити по пеньочку, як зайчик. Я навіть білочку не зміг наздогнати!

— О – хо – хо, — зітхнув старий бобер, — правду кажуть: «Молоде та зелене»! Я, хлопче, у твоєму віці  також думав, що ніколи не зможу плавати і пірнати, як інші. А тепер дивись, о — го — го,  як  навчився! — і він почав спритно пірнати та виринати то там, то ось там, то аж далі.

Ослик Мося перестав плакати і, як зачарований, стежив за усім, що відбувалося на воді.

— Ось так! — сказав дядечко бобер, знову виринувши біля берега. — І якщо ти, чи хтось інший не вміє  так плавати і пірнати, то це ж не означає, що я з вами усіма не буду товаришувати. Я завжди радий познайомитися з новими друзями і побачитися зі старими! І не важливо чим вони займаються і, як виглядають. Головне, щоб нам було цікаво разом!

— Справді? — втерши сльози, запитав ослик.

— Справді! — впевнено відповів мудрий дядечко бобер.

— А я… я… вмію возити наїзника, — радо повідомив ослик. — Сідайте мені на спину, я Вас покатаю!

— Дякую, — щиро засміявся бобер, — але давай якось іншим разом, бо у мене зараз багато роботи. Домовились?

— Домовились! — радісно крикнув ослик Мося і, вдаривши копитком об землю, побіг дорогою  додому.

Та тільки-но він забіг у гайок, як йому назустріч вискочила знайома білочка.

— Куди це ти так поспішаєш? — запитала вона у ослика Мосі.

— Додому, — відповів той, — бо мама буде хвилюватися — де я забарився.

— А завтра ти ще прийдеш побігати зі мною наввипередки?

— Прийду! — відповів ослик, і побіг далі.

Аж раптом бачить, зайчик сидить на пеньочку. Зажурений.

— Чого вушка повісив, зайчику? — запитав у нього ослик.

— Та якось не цікаво барабанити одному. Приходь завтра — удвох побарабанимо! Прийдеш?

— Прийду! Обов’язково прийду! — пообіцяв ослик і вже було зібрався рушати далі, аж раптом — скік, і прямо перед ним з’явився коник-стрибунець.

— Ну, що не зміг мене наздогнати? — потер він передніми лапками. — Гайда, спробуємо ще  раз!

І ослик, разом з коником-стрибунцем, весело поскакали по дорозі.

Відтоді ослик Мося вже ніколи не сумував, бо знав напевне: друзів можна знайти скрізь. Головне  пам’ятати, що ти комусь  дуже потрібен і на тебе обов’язково хтось чекає.

Як ослик Мося друзів шукав

Чарівний подарунок

Як ослик Мося друзів шукав

Свято першого листочка або неймовірні пригоди сестричок-ельфів

Новіший допис

There are 2 comments

Надіслати коментар

<-- -->