Папуга і Ластівка

В одній добропорядній сім’ї жив собі папуга, і був у нього маленький, але дуже затишний будиночок. А в тому будиночку чого тільки не було: і жердинка, на якій папуга любив подрімати після смачного обіду, і люстерко, в якому він часто милувався своїм відображенням, і гойдалка, щоб гойдатися для покращення настрою. Та найголовнішим надбанням папуга вважав своє ім’я, найгарніше ім’я на всьому білому світі, яке він з гордістю міг вимовити сам! Його звали Арчибальд. Але близьким і друзям він дозволяв називали себе просто Арчі.

І все було добре, і усім Арчибальд був задоволений, допоки одного разу навесні через вікно, біля якого знаходився його будиночок, він не побачив двох ластівок, які будували собі гніздо. Ластівки працювали настільки швидко і злагоджено, що вже за кілька днів їхнє житло було готове.

— Як же вони помістяться у цій маленькій темній шкаралупі? — дивувався папуга, поглядаючи на гніздо.

А ластівки з ранку до вечора співали  пісень, не приховуючи своєї радості.

— Та-а-ак, – зробив висновок Арчі, — якось нудно я живу!

Але минув деякий час, і Арчибальд помітив, що одна ластівка зовсім перестала літати. Вона все сиділа і сиділа у своєму гнізді.

— Захворіла, чи що? — з сумом подумав папуга. — Це ж треба! А так добре все починалося!

Та через декілька тижнів із гнізда несподівано виткнулися п’ять маленьких відкритих дзьобиків, які увесь час пищали. Напевно вони просили їсти, тому що обидві ластівки безперервно кудись відлітали і швиденько поверталися, приносячи у дзьобі для своїх жовторотиків щойно впійманих комах.

Ближче до середини літа, коли пташенята вбралися у пір’ячко, мама і тато почали вчити їх літати. Малеча виявилася дуже здібною і вже незабаром літала нарівні зі своїми батьками.

— Все, набрид мені цей будинок! — якось збунтувався Арчі. — Свободи хочу!!!

Його вигуки почула одна з ластівок. Вона підлетіла до відчиненої кватирки, сіла на підвіконня і запитала:

— Ти чого кричиш?

— Свободи хочу! — пояснив Арчибальд.

— Навіщо тобі свобода, якщо у тебе є свій будинок, де багато їжі? Ти можеш не хвилюватися за своє життя, коли тебе хоче впіймати кіт чи стріляє хлопчисько з рогатки. Тобі не потрібно відлітати у теплі краї, щоб не замерзнути тут взимку!

— Хочу свободи! Хочу в теплі краї! — бився в істериці Арчі.

— Ну так лети! Хто ж тебе тримає?

Арчибальд на хвилину замислився, а потім відповів:

— Не можу. Немає на кого будинок залишити! Та й господарі засмутяться, що в моєму будинку більше ніхто не живе.

— Ну то давай я залишуся жити у твоєму будинку, — запропонувала ластівка.

— Ти не жартуєш? — підозріло примружив одне око папуга.

— Ні. Відчиняй дверцята!

— Чи довго, уміючи! — радісно клацнув язиком Арчі і потягнув дзьобом засувку на дверцятах, які відразу ж відчинилися. — Залітай і живи скільки хочеш! — крикнув він безтурботно і швиденько випурхнув у відкриту кватирку.

Ластівка влетіла до будиночка Арчибальда, і дверцята за нею зачинилися. Вона озирнулася на всі боки, потім поклювала пшона, попила із струмочка водички, погойдалася на гойдалці і, нарешті, вирішила подрімати на жердинці, залишившись задоволеною своїм відображенням у маленькому люстерці.

Тим часом, налітавшись досхочу, Арчибальд спустився на землю, щоб чого-небудь попоїсти. Ловити на льоту комах так, як роблять це ластівки, він не вмів.

«Ага, — подумав Арчі, побачивши розсипані зерна пшениці. — Пообідаю, напевно, тут!».

Але не встиг він приземлитись, як почув гучний крик:

— Це ще що таке?! Тебе сюди хто кликав?

На Арчибальда нісся розлючений півень. Розчепіривши крила, він не став чекати відповіді, а боляче дзьобнув папугу прямо в голову.

— А-а-а! – закричав щосили бідолашний Арчі. — Що ти робиш? Ти ж зіпсуєш моє красиве пір’я!

— Я тобі його не зіпсую, я тобі його вищипаю все до однієї пір’їни, якщо ти негайно не заберешся звідси геть!

— Гаразд, гаразд, — забурмотів Арчі. — Так би і сказав! Навіщо ж битися?

Він відлетів трохи вбік і став спостерігати, як швидко скльовують знайдений ним обід кури, які  набігли звідусіль.

— На жаль, пообідати мені не пощастило, — засмутився Арчибальд.

— Зате мені пощастило! — почув папуга голос у себе за спиною. Та не встиг він навіть оглянутись, як чиїсь гострі кігті вп’ялися йому в хвіст.

— Це кіт! — майнула в голові жахлива думка.

Наляканий Арчі щосили замахав крилами, намагаючись вирватися з лап хижака. І, на щастя, його спроба увінчалась успіхом.

Отямився Арчибальд вже аж на верхівці високого дерева. Серце у грудях скажено билося, а з того місця, де колись ріс розкішний хвіст, стирчало всього два пера, та й ті були трохи прим’яті. Він із сумом подивився вниз на сердитого кота, який випльовував з рота те, що колись росло на Арчі.

«Навіщо мені така свобода? — замислився папуга. — Адже я звик жити поруч з людьми! Вони дали мені прихисток, їжу, воду, завжди піклувалися про мене, лікували коли хворів, гладили моє пір’ячко і говорили, що я хороший! А я, невдячний, полетів з дому і навіть не попрощався з ними. Ні, так не можна робити! Мабуть, перегляну я свою домовленість із ластівкою».

Увесь общипаний, з раною на голові, Арчі подався до рідного вікна. Він сів на відчинену кватирку і побачив засмучену ластівку.

Помітивши Арчибальда, ластівка почала благати:

— Випусти мене, будь-ласка, звідси! Я не можу так жити, мені потрібен простір! Я літати люблю!

— З радістю! — відповів Арчі. Він підлетів до будиночка і звичним рухом дзьоба відчинив дверцята.

— Як же я скучила за синім небом! — сказала ластівка і пурхнула у кватирку.

— А я — за домашнім затишком, — втомлено прохрипів папуга, ретельно зачиняючи за собою дверцята.

Арчибальд замислено подивився у вікно і подумав про те, що у кожного своя територія свободи. Для когось — це синє небо над головою і тісне гніздечко під чужим дахом, для когось — маленька нірка у землі і безкрайні поля або степи. Хтось своєю свободою вважає високі гори, хтось — зелені ліси… А для нього, Арчі, свобода там, де його будинок, де він почувається захищеним, де його люблять і розуміють.

Папуга і Ластівка

Сизий рятівник

Папуга і Ластівка

Червона шапочка

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->