Наталія Клевцова

Жило-було чорне Зернятко, але воно не знало, як його звати. Одного теплого весняного дня його посадили в м’який перекопаний чорнозем.  — Ким я стану? — тихо запитало Зернятко.  Воно ще багато чого не знало:  — Яким буде моє призначення?  Земля його обійняла і лагідно відповіла: — Не поспішай, бо кожне життя дозріває у свій час.  Минали дні, їх змінювали ночі, навколо ставало тепліше. В Зернятка з’явилися сили, щоб прорости, потягнутися до сонця і з’ясувати, що воно стало трав’янистою рослиною. Зернятко ще витягнулося, і тепер зрозуміло, що навколо є інші рослини. ...

Кажуть старі рибалки, що море ніколи не забирає любов, але воно випробовує її. Давно, коли вздовж європейських узбереж ще височіли кам’яні маяки, жив молодий плавець, на ім’я Ян. Він був найшвидшим і найвправнішим серед усіх. Про нього казали,  що коли він пливе, то хвилі наче несуть його на своїх плечах, альбатроси показують шлях. Одного вечора, коли сонце повільно занурювалося в Атлантику, щоб випірнати над східними морями, Ян почув спів. Він був таким прекрасним, що навіть вітер затамував дихання.  На оповитій чорними водоростями скелі сиділа сирена.  Її волосся м’якістю нагадувало морську...

Навесні пробуджується ліс. Вже десь в середині квітня стає більше роботи лісовим мешканцям, великим і маленьким. Прокидаються мурахи й одразу перевіряють вентиляцію тунелів у мурашнику. А ще вони обов’язково гріються в променях теплого весняного сонця. А деякі мурашки побачать сонце вперше у своєму житті. — Отож, воно справді існує! — вигукнув маленький мураш, якого звали Баш. Він був дуже розумним, голівка в нього працювала як треба. Коло нього стояла мурашка Наталя та посміхалася, тому що промінчик сонця лоскотав її. — Бігаймо,— Башу не вистачало терпіння залишатися на місці. — Так,...

Все почалося в неділю. Кота назвали Моцарелло, і це ім’я було обране господарями будинку не випадково. Щодня чотирилапий друг сім’ї шукав шматочок сиру сорту “Моцарела”, який міг би потрапити до його животика. Він ходив на кухню, заглядав разом з хазяйкою Мією у холодильник і часто знаходив шматочок сиру. Яка смачна моцарела! — мурчав котик, коли знаходився поживний смаколик. Їсти моцарелу і муркотіти, бо це робить його дуже щасливим. Але ще щасливішим його робило їсти сир разом з Мією. Наприкінці цілого дня відпочинку кіт дивився на захід великого круглого сонця і...

Запитала вчителька, як тільки увесь 5-А розмістився в класі. Кожного разу Тетяна Тарасівна починає урок Мистецтва з цікавого питання, яке активізує учнів мислити ширше, креативно, по-новому. — Скільки я маю капелюхів Де Боно? — знову запитала Тетяна Тарасівна. А потім сталося щось надзвичайне: вона присіла, на мить, так, щоб її не бачили учні й знову встала, а на її голові розмістилася вежа з Капелюхів-циліндрів різних кольорів. Дівчата так і присіли, от, нарешті, вони дізнаються в чому криється таємниця бездоганного стилю їх найкращої, такої класної керівниці. Отже, їх керівниця класу у...

— Ми працюємо, навчаємось, в дитячих садочках розвиваємося, але наприкінці року разом збираємося, щоб підсумувати досягнення, сказати один одному: “Дякую за все”, — емоційно ділилася з Богданкою її бабуся за вечерею. Вона приїхала до Богданки й мами Яни на увесь тиждень, тож можна було вдосталь поспілкуватись, хоч і багато чого каже бабуся, завжди приказку додає: “краще недоговорити — ніж переговорити”. А Богдана сидить і слухає, до чого дотепні історії знає її бабуся Людуся. — Десь далеко-далеко від нас, у засніженій Лапландії також кипить робота: Санта і його помічники майструють подарунки,...

Ліна, мати Мирослава, зайшла до хати. Тобто, вона зайшла у їхню орендовану квартиру, але за звичкою вони називали її хатою, як раніше називали свій Дім. — Мамо, ти заледеніла? — Я сьогодні Леді Ліна. — І можливо ти схожа на снігову бабу або мадам. Краща версія — мадам, бо старшого віку я мамі не дам. Схоже, що в мами був гарний настрій, тому що замість того, щоб образитись вона почала наспівувати французьку пісеньку: — Та-дам, та-дам, та-дам… — Це, добре, бо не в кожної мами є почуття гумору, — подумав...

Санчата несли наших друзів з гори так швидко, що сніг заліплював їм очі. Вони сиділи один за одним, Мирослав сьогодні керував санками, Богданка трималася за його спину, полози розсікали сніговий шлях, але дітям було радісно. Народним іграм та забавам завжди є місце напередодні зимових свят. Богданка вирішила пожартувати й закрила Мирославчику очі долоньками, мить — і санчата в’їхали у сніговика, якого зліпили інші діти. — Все приїхали, аварія, пішли рятувати постраждалого, він хоч і снігова, але людина, — пожартував і першим стрибнув на ноги хлопець.  — Пробач нам, Єті, —...

Мирослав натискав кнопку дзвінка, навіть через двері було чути, як цей дзвіночок сповіщає про прибуття гостя. Богданка відкрила майже одразу, вона була сьогодні навіть вище за хлопчика. — Оце ти за ніч так підросла? — аж закашлявся від несподіванки Мирославчик. — Еге ж — виросла, аж на висоту моїх ковзанів! І після цих слів обидва дивилися на ноги дівчини, які були взуті у білесенькі новесенькі ковзани із золотими сніжинками. — Яка краса, Богданко! — А головне, що я в них завтра буду кататися! Ти знаєш, що в місті на цілий місяць відкривають льодовий майданчик біля головної...

Обидві матусі: мама Яна і мама Ліна поверталися разом і ледь протиснутися у двері парадного входу багатоквартирного будинку в якому мешкали, тому що виконували спільний план: запастися продуктами на свята. Вони робили це вже не вперше, бо коли робиш такі закупки заздалегідь, неодмінно щось з’їси, а як потім готувати? Не вистачить продуктів для начинки в пиріжки, смачну кутю і салати. – На свята будемо стільки всього готувати, тож добре, що прикупили напівфабрикати, я вареників із сиром сьогодні наварю, – хвалилася мама Яна. – Гарна пропозиція і я свою морозильну камеру...