Наталія Клевцова

День почався зі стрибків на скакалці, саме так Ліна виконувала домашнє завдання. Урок фізкультури тепер проходить у онлайн-форматі, як і всі інші. Щоденні повітряні тривоги тривожать і заважають, вони тепер замість шкільних дзвінків. За нормативом, на скакалці треба неперервно проскакати хвилину. – Якщо зайву хвилинку поспати, то замало, але одну хвилиночку скакати на скакалці – забагато для мене, – сказала Ліна, зупинившись. Її назвали на честь Ліни Костенко, тому що крилатим ґрунту не треба, тож для такої активістки, як наша героїня, це ім’я “саме те, що треба”!  – Добре, що...

Він стояв спустошений, покинутий, з розбитими вікнами. Почорнілий.  Зверху накособочений, без даху, з чорною дірою замість входу. Він не був самотнім. Таких домів за рік повномасштабного воєнного вторгнення було чимало. Вони були архітектурними свідками війни. Не про таку долю вони мріяли. Кожна людина мріє про свій дім, хоче, щоб він був затишним, міг зігріти своїм теплом. Хай на вулиці йде дощ або сніг, або крижаною ковдрою вкриває і робить білим цілий Світ зимова завірюха, а ти поспішаєш до нього, він відчиняє тобі двері. Затишний і теплий. Горнятко з чаєм, що живить, тепле...

— Сьогодні у нас відбудеться екскурсія в Ботанічний сад, — зробив оголошення класний керівник, — будьте уважними й дізнаєтеся нові факти зі світу Флори. В класі було тихо, ймовірно, що така екскурсія була всім до вподоби. — Зокрема, хочу наголосити про дотримання правил безпеки по дорозі до Саду. Йдемо по двоє, рівною колоною, дорогу переходити необхідно по зебрі. — Бідолашна зебра, оце як ми всім класом по ній тупотіти почнемо, вона ж не витримає! — пожартував і сам захихотів Данило Карасько, цей рудоволосий бешкетник кожного дня приносив до гімназії нові...

Солодка випічка дбайливо розкладена на дерев’яних поличках, вона має неповторний аромат і м’яка на дотик. Львів’яни з великою любов’ю створили місто, в якому щедро ллється кава і смакують солодощі. О десятій ранку поціновувачі тістових витворів проходять вуличками міста і займають вільні місця у великих і зовсім маленьких кав’ярнях, ласують смаколиками та залишають “чайові”, а може й “підвішену кавусю”, “дякую”. Замовляють фантастичні десерти, щоб побачити солодке мистецтво кондитерів. А підвішена, тобто сплачена кава дозволяє пригостити того, сам не знаєш кого. І знову впізнаємо загадковий Львів. Він зберігає казки й легенди, які...

Бася розв’язала золотисту стрічку на коробці з подарунком.  — Як приємно у свій День Народження відкривати подарунки! — Дев’ять років, двадцять третє жовтня наш улюблений день, — сплеснула руками мама. Батьки стояли напроти Барбари та милувались своєю дівчинкою. — Бася, яка ти гарна виросла, — зробив комплімент батько, — а ще у дві тисячі тринадцятому ти тільки стукала у двері цього світу, а ми так розхвилювались, коли почались пологи, що забули всі імена. Коли лікар повідомив, що в нас тепер є дівчинка, я відкрив стрічку новин і дізнався, що сьогодні...

Сергій та Віталька майстрували Повітряного Змія. Вони приготували каркас з дерев’яних дощечок, ескіз майбутніх крил та яскраві кольорові фарби. — Треба ще кріплення для Змія: жилочка та котушка, — зауважив Віталька. Йому було дванадцять і щось вже в техніці хлопець кумекав, до того ж ходив на  додаткові заняття в гурток: “Моделювання і конструювання для молоді”. — ТАК у татка така вудка є, зняти можна, але трохи шкода її розбирати, — вже тихше сказав десятирічний Сергій. — Для науки нічого не жаліють, тоді й винаходи різні з’являються, — гостро відмітив Віталій....

Третій Спас — горіхи збирати час, — звернувся дідусь Панас до онуків: хлопчаків — дев’ятирічних близнюків. При цьому він жонглював трьома горішками, хитро жмурячись, як бабин кіт Степан. — Це для баби, вам не дам — назбирайте цілий жбан, можна класти й в кишеню. Попивши молока, полізли на дерево, а дід був спостерігачем і тіл зберігачем. Стоячи під кроною, дерево гойдав долонями. Аж небо хиталось, а відерце з горіхами назбиралось. Дитячий сміх розносився на всю садибу.  — Яке щастя, онуки — є! — Є-є-є! — підбадьорювали з дерева дідуся, й...

Людонька часто хворіла, піде два-три дні до дитячого садка і щоки палають. Не від радощів, а від високої температури. Отже, лікуватись тепер два-три тижні. Її матір не могла працювати, треба доньку лікувати, чаєм з варенням  відпоювати. Працював один батько, його заробітна плата ледь покривала витрати. Щоб смачно всіх нагодувати, треба пофантазувати, кожен день щось вигадувати.   Полуденне сонце нагадувало про час обіду. Мати разом з Людонькою принесли додому хлібину: вона була ще тепла і пахла на всю кухню.  — Хочу скуштувати, — дівчинка торкнулася пальчиком рум’яного хліба. На вулицю Людонька вийшла...

Речі було зібрано, як попереджували в новинах. — Небагато, — констатувала бабуся. Вона була, прискіпливою жіночкою, мала фах інженера-конструктора, на пенсії малювала абстрактні картини та планувала ландшафт ділянки саду біля своєї хати в селі. Тут і яблунці місце знайшлося. — Онука зрадіє, коли приїде відпочити до мене, яблучок поїсть — втішалася подумки цілий рік. Але онучка з дочкою приїхали раніше. З “тривожною” валізкою. Речей було небагато: валіза і сумочка з ліками. — Бомблять, — з порогу видихнула дочка,— бери паспорт, мамо, їдьмо. Брали воду, документи. Брали необхідне, навіть менше. Жінка,...