Казка Про жадібного гнома Ничипора

Поділитися

Колись давно, серед темних високих гір жили собі гноми. Вони мешкали у просторих печерах порослих зеленим мохом і щоранку вирушали на пошуки коштовного каміння. Всі разом спускалися в провалля, підсвічуючи собі шлях ліхтариками з кристалів гірського кришталю і повертались додому аж ввечері, несучи повні кошики самоцвітів, що діставали з твердої породи. Так вони жили, оберігаючи свої таємниці, щоб ніхто у світі не знав про них і про їхні скарби, щоб ніхто не міг відшукати їхнє житло чи знайти чарівні копалини.

Вони жили великими родинами, де були встановлені жорсткі обряди та правила, головне з яких було – традиція імен. Всі імена гномів мали складатись з одного складу і починатися на якусь певну літеру, що символізувала приналежність до родини. Так, наприклад, ті гноми, що жили біля самого входу у гномівське царство, називалися на букву Д. Серед них були: Дон, Дін, Дик, Дак, Дек, Дуд, Ден і найстарший гном цієї родини – До. Саме До і був старійшиною всього гномівського племені. Він був суворий і завжди перш за все думав про непохитність та збереження традицій і правил, а отже, він був дуже незадоволений, коли дізнався, що одному гномові дали прізвисько Ничипір.

Річ у тому, що насправді «Ничипора» звали Бо, але він був дуже жадібним і намагався вхопити собі все, що лише траплялося під руки й це відбувалося так часто, що звідусіль у його бік чулося лише: «Ану, не чіпай!» Так і утворилось прізвисько Ничипір. Відтоді у цій родині були: Бек, Бак, Бук, Боб, Бун… і найменший – Ничипір. Це було грубим порушенням!

Старійшина До сказав, що від такого неподобства добра не буде! І зрештою, так і сталося.

Отже, одного разу, коли Ничипір вперше пішов зі своїми братами й сестрами в копалини та побачив сяюче різнобарвне каміння, він почав похапцем складати його собі в кишені, за пазуху, у капелюх і навіть ховати за щоки! А для певності, що ніхто не забере у нього ані камінця, він ще й проковтнув декілька найгарніших – настільки зачарувало його те дивовижне яскраве сяйво! Інші намагались спинити Ничипора, говорячи, що від цього йому стане зле і він не зможе повернутися додому, бо вийти з печери можна лише через вузький прохід, тому всі гноми завжди залишають кошики біля виходу, щоб потім на мотузках підняти їх нагору, а самі виходять через вузенький отвір у скелі, але Ничипір нікого не слухав і все збирав і збирав собі камінці, щоб вони вже точно були лише його і більше нічиї!

Звісно, під вечір Ничипір не зміг пройти у вузенький отвір, бо рішуче відмовлявся викласти камінці з-за щік та з одягу. Ще й ображався і сварився з іншими гномами, вигукуючи: «Ви навмисне змушуєте мене віддати скарби, щоб одразу ж забрати їх собі! Але, дзуськи, я не такий легковажний! Я нізащо не віддам ані камінчика! Вони мої! Лише мої!» Тож, після тривалої суперечки, решта гномів мусили піти додому самі, полишивши його у печері разом з коштовностями.

Так настала ніч. Тіні та темрява ставали все густішими, з темних глибин чулися якісь шерехи, ставало холодно та дуже страшно. Ничипір мимоволі почав притискатися все дужче і дужче до кам’яної стіни, щоб сховатись від незнаної небезпеки.

Він так пильно вдивлявся у морок та дослухався до звуків, що й не помітив, як каміння, котре він назбирав та наскладав собі скрізь де тільки можна, почало приростати до скелі. Він не знав, що ця печера була чарівною і все, що не було винесено з неї до заходу сонця, знову приростало на своє місце.

Але Ничипір не помічав цього аж доки не відчув, що не може поворушитись. Він з острахом подивився і помітив, що його одяг скам’янів і міцно тримає на місці, немов у пастці. Ничипір дуже злякався, став плакати та кликати на допомогу, але ніхто так і не почув.

Минула ніч. Виснажений від плачу та крику, Ничипір вже не вірив у порятунок, але зранку інші гноми знову прийшли до печери. А коли побачили, що сталося з Ничипором, то злякались та чимдуж побігли до Старійшини До.

Річ у тім, що в усьому гномівському царстві До був наймудріший, добре знався на чарах і, подейкують, навіть міг говорити зі скелями, тому лише він міг допомогти бідоласі.

Старійшина До дуже розгнівався, коли дізнався що трапилося. Він довго сварив гномів за те, що не прийшли до нього ще вчора та не розповіли про все одразу, але, зрештою, все-таки вирішив врятувати Ничипора з кам’яної пастки.

Коли До побачив Ничипора, то лише похитав головою та мовчки відвернувся від нього, ніби не хотів і бачити. Далі він підійшов до скелі, торкнувся рукою поверхні, щось прошепотів, витяг з кишені насіння і приклав до кам’яної поверхні, стіна здригнулась, насіння зникло, а Ничипір повернувся знов у свій нормальний стан.

До сказав: «Насіння проросте і постануть квітучі дерева, що своїм корінням будуть утримувати скелю від руйнування, а пташки, що прилітатимуть на гілля будуть нести життя і спів у цю місцевість. Я віддав скелі щось цінне, а вона повернула те, що просили ми. Затям, так влаштований світ: якщо хочеш щось мати – навчись віддавати». Так сказав До і навіть не глянувши в бік Ничипора, швидко пішов геть.

А Ничипір повернувся додому і того ж вечора зробив подарунки всій своїй родині та сусідам. Він власноруч виготовив з каміння, котрим поділилися з ним брати й сестри, гарні підвіски на знак вдячності та як згадку про те, що сталося у кам’яній печері. З того часу Ничипір повністю змінив своє життя так, що згодом всі у гномівському царстві з повагою і приязню називали його Ничипір щедрий.