Ліхтарик

Того вечора бабуся ніяк не могла доварити яблучне повидло до певної густоти, і тому Мишку доручили сходити до її подружки, Тодоськи, за молоком.

І було два шляхи дістатися до Тодосиного обійстя: один коротший — це треба було йти через сливнячок поза хатою, а далі — стежкою понад річкою; і другий, довгий — спочатку йти вулицею, а потім — провулком.

Сливнячком називалися зарості зі старих слив і молодої густої порослі, які починалися відразу за дідовим будинком. Там ще було багато різного бур’яну і кропиви. У діда все ніяк не доходили руки, щоб навести лад у тій посадці. Ніхто не хотів споживати ці сливи — вони були дрібні й кислі. Не хотіли навіть їсти варення з них. Тому і дід постійно відкладав розчищення. Через сливняк була протоптана доріжка, яка спускалася до стежки, що тягнулася по берегу річки. Саме тією стежкою можна було дістатися до городу бабці Тодосі.

Коли пригнали корів з пасовища та подоїли, стало вже смеркатися. Хлопчику не хотілося довго ходити, і він вирішив йти коротшим шляхом, хоча було трохи лячно переходити через ті хащі. Михалко узяв старого бідончика і сказав діду, що піде по молоко стежкою вздовж річки, а не вулицею.

— А не боїшся? Там, у сливняку, вже досить темно… Візьми з собою на всякий випадок ліхтарик.

І дід виніс йому старий металевий ліхтарик. Він був трохи важкуватий, але світив добре.

Коли Михась вийшов за хвіртку, сливняк постав перед ним, наче темна глуха стіна. І хоча він знав, що там нікого і нічого немає, та все ж таки якийсь холодок пробіг по спині. Вертатися назад було незручно перед дідом і перед самим собою — адже він вважав себе сміливцем. Потім Михалко згадав, що сьогодні сусідський песик там щось шукав і нічого не знайшов, а тільки набрався реп’яхів. Ці спогади трохи його заспокоїли.

Тільки він зайшов до сливняка, як хащі щільно почали обступати його з обох боків. Хоча, наче вдень, доріжка була ширшою…

— Не бійся, — раптом хлопчик почув тоненький голосочок, який пролунав десь знизу…

— Хто це говорить? — перелякано запитав Михась.

— Це я, твій ліхтарик, — знову задзвенів голосочок. — Увімкни мене…

Хлопчик слухняно увімкнув прилад.

— Йди, не бійся… Я все бачу, тут нікого немає, — сказав ліхтарик і поморгав променем.

— Дивно, якось… — подумав Мишко. — Не можуть ліхтарики людською мовою спілкуватись.

— Можуть, можуть… — знову заговорив прилад. — І навіть думки людей вміють читати… От ти зараз боїшся, що на тебе нападе хтось з кущів… якийсь монстр. Але ти добре знаєш, що монстри бувають тільки у кіно. Тут, навіть, вужику або змії ніде сховатися.

— Так, дійсно. Я все тут знаю, але через темноту, шурхіт листя мені здається, що якесь чудовисько із річки або з лісу може сюди прилізти. — відповів хлопчик.

— Не бійся, поки я зможу світити, з тобою нічого не трапиться. А ще я знаю, як можна відшукати вночі скарб…

— О, це дуже цікаво! — вигукнув Михась. — Авжеж, розкажи!

— Як що побачиш місце, де буде багато світлячків, то там може бути закопаний старовинний скарб, але… Далі він не встиг нічого сказати, світло раптом щезло… Мабуть, через те, що ліхтарик багато говорив чи були батарейки старими, виснаженими… Це трохи налякало хлопчика, та за час розмови вони пройшли крізь сливняк і вийшли на стежку понад річкою. Тут було трохи світліше від водяного плеса, та все одно темрява з кожного хвилиною ставала густішою.

— Ну, що тепер? Ти вже не можеш світити, а мені як далі йти? — запитав у розпачі мовчазного ліхтарика Михась.

Повертатись хлопчику назад було і лячно, і соромно перед дідом. Та й більшу частину шляху було вже пройдено, а вперед йти було все одно тривожно.

— Йди, не бійся… Ти дорогу добре знаєш… Кричи голосно на допомогу, якщо щось трапиться… — ледве прошепотів ліхтарик.

Михалко згадав, що його завжди просили не співати (бо він не співає, а дереться — казала бабця), і він вирішив заспівати «червону калину» як можна голосніше, щоб всі чудовиська перелякались і поховались.

Так, відчайдушно наспіваючи, скоро він дійшов до Тодосиної садиби й з ним нічого не трапилось, не враховуючи того, що ноги стали мокрі від вечірньої роси.

Бабця Тодося сиділа на ґанку і розмовляла з котом, який пив з мисочки вечірнє молоко. Вона дуже здивувалася, коли побачила Михася, що заходив у двір зі сторони річки. Вона поцікавилася, чи хлопчик прийшов сам, чи йде ще хтось позаду. Та отримавши відповідь, що він дістався сам, сказала:

— А ти сміливий хлопчик! В такий час ходити понад річкою не побоявся! Я не вірю в існування водяних, русалок або мавок, але в житті всяке буває… — і вона якось невизначено замовкла.

— Звісно, ці всі істоти видумані, і я їх не боюся. — відчуваючи внутрішню гордість за себе, сказав Михась. Але повертатися додому він все ж таки вирішив іншим шляхом — провулком та вулицею. Адже там вже світили ліхтарі.

— Діду, Ваш ліхтарик вже не горить. Мабуть, батарейки сіли, —  одразу доповів Михалко старому.

— А як же ти йшов без світла?

—  Та я добре дорогу знаю… І в сливняку ліхтарик ще світив… — відповів хлопчик.

— А далі було не лячно йти? — допитувався дід.

— Ну, трохи лячно було, та я голосно співав — визнав Михась.

— Тоді ти молодець! Сміливий, дорослим вже став…

Мишку стало приємно, що його вдруге за вечір назвали сміливцем. Та питання існування чарівних істот було незакритим. І тоді він запитав діда:

— Діду, а чи правда, що біля річки можуть жити якісь незвичайні істоти? Ну, наприклад, мавки або водяні?

— Ні, то наша Леся Українка в «Лісовій пісні» написала про них, але це казка. У нашій річці, кажуть, живе тільки десь під вербами великий сом. Його намагались рибалки на смажених жаб зловити, та він, видно, дуже розумний — не попадається на гачок, а приманка зникає. Та з річки він не вилізе, бо він — риба…

Дід поміняти батарейки ліхтарика відразу не зміг, бо в продажу не було таких великих, як потрібно. Ліхтарика поклали в комірчині на поличку, і замість нього був куплений новий. Згодом Михалко знову приїде в село, знайде Ліхтарика. Він візьме декілька батарейок, об’єднає їх, і прилад засвітить. Тільки говорити Ліхтарик ніколи вже не буде. Чи Михась його просто не почує? Так і таємниця про пошук скарбів залишиться нерозгаданою… Чи може ще знайдеться та людина, що почує Ліхтарик?