Сонечко, що боялося темряви

Поділитися

Колись давним-давно, у великому казковому місті жило маленьке кошеня. Воно було руденьке і дуже нагадувало пухнасту кульку чи яскраву кульбабку. У нього були великі круглі оченята, маленькі лапки й коротенький хвостик, а на голівці, просто між вушок, біла-біла плямка. Тому, коли воно сиділо під домом теплого ранку, то здавалось, ніби то саме сонечко, яскраве, променисте, спустилося на землю, щоб погуляти містом. От і назвали це кошеня — Сонечко. Гуляючи вулицями, Сонечко завжди муркотів, вигинаючи спинку, ніби примовляючи: «Мур-мур, теплого сонечка всім!» «Мур-мур, який сьогодні чудовий день!» «Мур-мур, давайте разом програємось!» Мешканці казкового міста щиро любили це кошеня і завжди старались зробити для нього щось приємне. Хтось пригощав смаколиками, хтось розчісував йому хутро, хтось грався. І так було кожен день. Здавалося б що Сонечко живе щасливим життям.

Але насправді це було не зовсім так, адже коли наближалась ніч Сонечко ставав сумним і полохливим, він жахався кожного шелесту і відчував, що серце от-от вискочить з грудей. Річ у тому, що Сонечко дуже боявся темряви. Він не знав точно чого саме так сильно лякається коли настає ніч, просто йому здавалось, що на нього чекають різні небезпеки, що десь причаїлися страховиська і щомиті готові накинутись на нього. Або, може, сама темрява і є страховиськом, що підкрадається все ближче і ближче… Важко сказати. Одне Сонечко знав напевне: опиняючись в темряві, він почувається самотнім, незахищеним, безпорадним і боїться навіть поворухнутись, щоб не виказати себе.

Так було завжди, скільки Сонечко пам’ятав себе, вдень він був веселий і грайливий, а з наближенням ночі ставав все сумнішим і поспішав скрізь увімкнути світло, щоб перечекати ніч.

Але одного вечора Сонечко опинився в темряві. Він страшенно розгубився і злякався, не знав що робити, бо не мав ані свічки, ані ліхтарика… тому змушений був залізти у куточок і сидіти тихо-тихо, боячись поворушитися.

Аж раптом у вікно щось стукнуло. Сонечко аж підскочив від несподіванки й обережно визирнув з кутка, щоб подивитись, що сталося. Виявилось, це — нічний метелик залетів до нього і сидів на підвіконні, підставляючи крильця вітру.

Сонечко обережно підійшов ближче, щоб роздивитись свого гостя. Він простяг лапку і злегка торкнувся крилець метелика.

— Гей, ти хто? І що тут робиш? — тихо спитав він.

— Я — нічний метелик. Мене звати Плямка, бо, бачиш, яка гарна плямка на лівому крильці? — Сказав метелик, розгортаючи одне крильце.

— Так, бачу. Гарна плямка… — відповів Сонечко.

— А чого ти тут сидиш у кутку? — спитав метелик.

— Тому, що я ховаюсь від темряви. Мені дуже страшно. — Сказав Сонечко. — А ти хіба не боїшся?

— Боюся? — здивувався Плямка. — Чого я маю боятися?

— Як це чого? Темряви! Вона ж страшна і в ній багато різних жахіть. — Розповідав Сонечко.

— Хто це тобі таке сказав? — зацікавився метелик.

— Нічого страшного в темряві нема! Я точно знаю, бо щоночі з нею стикаюсь. Я тобі покажу, ходімо! Ходімо-ходімо! Давай я сяду тобі на спинку і ми разом помандруємо. Кажу ж тобі — нема чого боятись! Зараз пересвідчишся.

Сонечко неохоче кивнув головою, бо піти разом з Плямкою йому здалося не так страшно ніж залишитись сидіти в темряві самому. І вони пішли. Спочатку Сонечко майже нічого не бачив, темрява здавалась густою та непроглядною. Але поволі, дослухаючись до тихого голосу метелика, котрий розповідав йому про пригоди та дива, що трапляються щоночі, Сонечко почав заспокоюватись, його очі звикли до темряви й він справді побачив цілий світ. Цікавий, не такий як вдень.

Цей світ був сповнений інших кольорів, запахів, звуків. Сонечко уважно роздивлявся довкола, але так і не побачив монстрів чи страховиськ… Вони пройшли трохи далі й Плямка познайомив кошеня зі своїми друзями: комашками, нічними птахами та звірятами й вони весело гралися разом.

А коли на небі поміж зорями засвітив яскравий місяць, темрява і ніч вже не здавались Сонечку страшними чи небезпечними, вони стали схожі на м’яку теплу ковдру, котрою він завжди накривався засинаючи.

Подумавши про ковдру, Сонечко відчув, що дуже втомився і Плямка зголосився провести його додому.

Вже підходячи до дверей, Сонечко повернувся, щоб подякувати метелику за незвичайну пригоду, але Плямка сказав:

— Стій! Це ще не все. Я хочу зробити тобі один подаруночок.

Тут метелик злетів Сонечку на лапку, змахнув крильцями так, що з них трошки посипався пилок і сказав:

— А тепер простягни лапку от сюди, до місяця.

Сонечко простяг лапку і помітив як місячне сяйво мигтить легким промінцем.

— Тепер забирай цього промінця лапкою — сказав Плямка. — Ти можеш забрати його з собою і якщо раптом знову тобі стане страшно у темряві, то згадай цей промінець, стисни лапку і ти відчуєш його світло.

Сонечко так і зробив. Він повернувся додому і міцно та спокійно спав цієї ночі. Відтоді Сонечко вже не боявся темряви, бо знав, що насправді у ній нема нічого страшного, а чарівний промінець, захований у лапці завжди зігрівав його та нагадував, що навіть темної ночі завжди можна знайти світло.