Светрик для Слова

У долині Тихої Мови було так спокійно, що навіть шепіт дерев здавався гучним. Тут слова не кидали просто так — кожне зважували серцем. Люди вірили: сказане без тепла — як дощ узимку — шкодить.

Жила в тому краю дівчинка, на ім’я Латка. Вона мала тихий голос, але велике бажання сказати щось, що змінить хоча б дещицю світу.

Одного похмурого ранку вона знайшла у скрині бабусі старий, акуратно складений светрик. Він був малесенький — точно не на людину. На комірі вишито: “Для Слова, що замерзло”.

— Слова мерзнуть? — здивувалася Латка.

Того вечора вона взяла светрик із собою й пішла до лісу. Сіла під сосною і прошепотіла:

— Якщо ти десь поряд, Слово, я тебе зігрію.

І сталося дивне. Десь серед моху щось зашаруділо. Це був гомін, не гучний, не чіткий — радше подих. І голосок — тоненький, ледь чутний:

— Я загубилось серед галасу… Там, де говорять багато, але не слухають.

Латка обережно взяла невидиме щось на руки й одягла светрик. Те “щось” легенько затремтіло — і стало видимим. Маленьке Слово. Тепле, просте. Воно сказало:

— Дякую.

І зникло.

Але наступного дня, коли хлопчик у селі впустив глечик з водою, Латка підійшла і тихо мовила:

— Не біда.

І всі, хто почув, на мить зупинились. Бо в тому “не біда” було щось справжнє.

З того дня дівчинка говорила рідко, але кожне її слово було наче у светрику — тепле, уважне, живе.

І люди навколо теж стали шукати свої слова, щоб зігрівати ними одне одного, а не ранити.