Казка про чарівне джерело та мудрого жайворонка

Далеко за горами й лісами, там, де небеса торкаються землі, стояло невеличке село на узліссі. У цьому селі мешкали люди добрі та працьовиті, але одна біда тяжіла над ними вже багато років: у селі не було води. Колодязі висохли, а найближча річка була за багато верст від села, і ходити туди щодня було нелегко.

Одного разу до села прийшов подорожній, старий дідусь із довгою сивою бородою. Його очі були мудрими й сповненими світла, наче він бачив усе, що діється у світі. Він сів на лавку біля одного двору і запитав:

— Чому ви всі такі сумні, діти мої?

— Немає в нас води, — відповіла старша жінка, що сиділа поряд. — Доведеться знову йти до річки за кілька кілометрів. Нелегко це…

Дідусь усміхнувся і сказав:

— А що, як я скажу вам, що неподалік від вашого села є чарівне джерело, вода з якого не лише напоїть вас, але й вилікує від усяких хвороб?

Люди здивовано подивилися на старого. Деякі навіть не повірили.

— Як таке може бути? — запитав один чоловік. — Ми тут живемо усе своє життя і ніколи не чули про таке джерело.

— Воно сховане, — відповів дідусь. — І лише той, хто знайде в собі достатньо терпіння та мудрості, зможе відшукати його.

— Де ж це джерело? — поцікавилася дівчина з цікавими очима.

— Ідіть на схід від села, у ліс, — пояснив дідусь. — Там є висока гора. На її вершині співає жайворонок. Той, хто зуміє вислухати його пісню до кінця і зрозуміє її сенс, знайде дорогу до джерела.

Люди переглянулися між собою. Дехто недовірливо похитав головою, а дехто вирішив спробувати щастя.

Першим у дорогу вирушив молодий хлопець, на ім’я Степан. Він був сильним і спритним, і вірив, що швидко зможе знайти джерело. Степан вирушив до лісу і за кілька годин дістався гори. На вершині дійсно співав жайворонок. Але хлопець був нетерплячим, і замість того, щоб слухати пісню, він почав шукати джерело самотужки. Пройшло кілька годин, але води він так і не знайшов.

Наступного дня спробувала вчителька Ганна. Вона теж дійшла до гори, сіла слухати жайворонка, але пісня здавалася їй незрозумілою та занадто довгою. Вона зійшла з гори, не зрозумівши, що жайворонок намагався передати.

Минуло кілька днів, і люди вже почали втрачати надію. Але була в селі маленька дівчинка, на ім’я Оленка. Вона була дуже уважною й любила слухати природу. Одного ранку вона теж вирушила до гори. Люди сміялися, кажучи: “Що ж це мала дитина може зробити те, що не змогли ми?”

Оленка піднялася на вершину гори й сіла біля жайворонка. Пташка співала свою пісню — спочатку вона була просто мелодійною, але поступово Оленка почала відчувати щось більше. Вона слухала уважно, а пісня ставала дедалі глибшою, вона розповідала про силу терпіння, про те, як важливо вміти чекати, як знайти красу навіть у складні хвилини.

Оленка не поспішала. Вона закрила очі й поринула в мелодію пташиного співу. Коли жайворонок закінчив співати, дівчинка зрозуміла — справа не в силі чи швидкості, а в терпінні й розумінні.

Як тільки вона відкрила очі, побачила, як на схилі гори блищить щось яскраве. Це було джерело! Вода з нього була чистою, прозорою, а коли Оленка спробувала її на смак, вона відчула неймовірну свіжість і силу.

Вона повернулася до села з радісною звісткою. Люди, почувши, що маленька дівчинка знайшла джерело, поспішили до гори. Коли вони дійшли до джерела й напилися води, зрозуміли, що старий дідусь говорив правду: вода не лише напувала, але й лікувала.

Село тепер більше не знало посухи. А Оленка стала для всіх символом терпіння й мудрості, адже саме завдяки її спокою та увазі до жайворонкової пісні, люди знайшли порятунок.

І з того часу люди в селі завжди пам’ятали: справжня мудрість — у терпінні, а великі досягнення починаються з маленьких кроків.