Сон Ґречка-Мандрівника

У краю Семи Вітрів, де літо пахне чебрецем, жив мандрівник, на ім’я Ґречко. Не тому, що любив гречану кашу — просто був лагідний, чемний і завжди дякував навіть деревам за тінь.

Ґречко мав одну мрію: знайти місце, де час зупиняється, і можна просто бути. Без поспіху, без списків справ, без «завтра».

І от якось увечері, коли небо було кольору грушевого соку, він забрів у Долину Забутих Звуків. Там не було ні дзижчання, ні шурхоту — тиша стояла така, що серце билося обережніше.

Там він сів на камінь. І заснув.

І снився йому хлопчик, що вирощував тишу в глиняному горщику. Щоранку поливав її росою, і вона квітла — спочатку срібними пелюстками спокою, потім — прозорими листками розуміння.

— Чого ти шукаєш? — запитав хлопчик, не відкриваючи очей.

— Тиші, — відповів Ґречко. — Але справжньої.

— Справжня тиша — не там, де немає шуму, — сказав хлопчик. — А там, де в голові перестають сваритись «треба» і «хочу».

А ще він додав: — Коли навчишся мовчати з любов’ю, люди почнуть слухати навіть твої думки. Бо мовчання з глибиною — як криниця: не чути, але дає воду.

І Ґречко прокинувся.

Капелюх лежав поруч, а поруч із ним — глиняний горщик із першою прозорою пелюсткою.

Відтоді Ґречко не шукав. Він просто був. І тиша цвіла в ньому.