Оксана Шамрай

Колись у таку сиву давнину, що і збагнути важко, жили Дракони. Вони вільно літали над зеленими лісами, над горами і над морями. Люди теж вже з’явилися, але літати не вміли, жили собі тихенько по селах і драконів не любили. Дракони були великі, галасливі, дихали вогнем, ще й мали своєрідне, драконяче, почуття гумору. Одним словом, дуже важко було жити поряд з таким сусідом. Бува якийсь дракон підпалить село просто задля розваги, а сам вмоститься неподалік і спостерігатиме. А іншим разом дмухне вогнем коровам на хвости і буде реготати, дивлячись, як вони...

Принцеса стояла на самому краєчку свого королівства і зачудовано споглядала безмежну пустелю, що ширилася перед нею ген до самого небокраю. Вона вперше бачила цю мертву землю, без жодної, навіть висохлої билинки, лише тріщини, що розповзлися у різні боки, наче намальовані дитиною. Король, її батько, розповідав, що колись тут був великий зелений ліс, з галявинами і низинами, всюди росли квіти, співали птахи, безліч тварин ховалося по хащах, а посередині лісу було озеро. Малим, Король дуже любив гуляти стежками цього лісу, лазити по деревах, ловити рибу в озері, збирати насіння квітів. Але...

Рибки повільно плавали серед водоростей великого акваріуму, що стояв навпроти Юркового ліжка. Хлопчик хворів вже кілька днів. Він тихо лежав і дивився на рибок. Акваріум нагадував йому море, де вони з батьками були минулого літа. Поряд з акваріумом лежала велика, красива мушля, яку хлопчик знайшов, коли пірнав. Юрко узяв її і притулив до вуха, щоб «послухати море». Він слухав море,  спостерігав, як повільно піднімаються кульки кисню від водоростей на поверхню води у акваріумі,  і ось вже очі Юрка почали самі заплющуватися і він не міг цьому опиратися. Здавалося, що його...

Сніг падав  великими, м’якими пластівцями. Мороз пощипував дитячі щічки і вони ставали рожевими.  Наближалося Різдво. Різнобарвними ліхтариками спалахували вітрини крамниць, прикрашалися штучні ялинки, в очах людей спалахував теплий вогник передчуття свята. Діти, звичайно, найбільше раділи і не могли дочекатися початку зимових свят. Вони більш ніж звичайно задивлялися на  іграшки. Тоді як дорослі починали нервувати і тягти замріяне чадо за собою. В цей самий час посилено працювали фабрики з виготовлення іграшок, щоб встигнути до свята, щоб кожна дитина змогла відшукати свій подарунок під ялинкою. І ось на одній з таких фабрик...

Жив собі хлопчик. Звали його Петриком. Ходив Петрик до школи, любив бавитись іграшками, дивитися мультики та слухати казки. Почалася зима. Тільки-но випав перший сніг, як хлопчик почав питати – а коли до мене прийде Святий Миколай? Мамо йому і каже: – Почекай, коли прийде час, Святий Миколай завітає до тебе! Краще  іграшки прибери, мені допоможи, Мурзику молочка налий. І час швидше мине і Святий Миколай побачить, що ти добру справу робиш! – Ні, це не цікаво, я не хочу чекати, я хочу зараз! – затупав ногами Петрик. Мамо нічого не відповіла,...

– Мишко! – вже вкотре гукала мама, – ну, прибери ж, нарешті, свої іграшки! – Ну, зараз, зараз… – не повертаючи голови від комп’ютера відповів хлопець. А…а я ще маленький! – Ти ж тільки-но казав, що вже великий! – Ну, я маленький… – відповів Мишко і тихо додав – коли мені треба… Настав вечір, але іграшки так і залишилися неприбраними. Раптом у квартирі згасло світло. У темряві мама знайшла якусь стару-старезну свічку і запалила її. Свічка давала дуже мало світла, але горіла теплим, приємним вогнем. Мишко ліг спати. А мама...

Малий Сашко дуже любив слухати казки. Особливо про різні пригоди і пошуки скарбів. Якось він бачив по телевізору фільм, де у старому домі якийсь дядечко шукав скарб. Він ходив із молоточком, постукував по стінах і слухав. Сашко теж узяв маленький молоточок і почав ходити по квартирі і постукувати по стінах, а раптом – скарб? Ще Сашко вважав, що скарб обов’язково мав бути у червоному камінні – гальці, що вони з батьками назбирали на морі і привезли додому. Тато йому не вірив, тато брав молоток, розбивав камінчик, і, звісно, ніякого скарбу...

В одному Саду серед зеленої травички і дерев виросла одна-єдина рожева конюшина. Не було поряд жодної подружки – конюшинки з якою можна було б весело теревенити, вслухатися у шепіт вітру, ловити дощові краплі і сонячні промені. Одного разу конюшина помітила поруч із собою ще не розкритий бутон лілії. Вона дуже зраділа, що тепер буде з ким дружити, адже лілія теж була одна. –  Доброго ранку! – радісно привіталася Конюшина, – я Рожева Конюшина, – давайте дружити! – Я – Прекрасна Лілія, – відповів  бутон і подивився згори униз на маленьку...