Рік Мавпи

Сашко стояв у темній кімнаті і спостерігав, як за вікном падає сніг і світяться різнокольорові гірлянди у парку. «Скоріше б вже Новий Рік і канікули», – зітхнув хлопець,  так не хочеться ходити до школи, а завтра ще й контрольна з алгебри! Як би мені її написати, де б то трохи розуму взяти…»

Він ще раз зітхнув і відійшов від вікна. В ту мить, світло фар від автівки, що проїхала вулицею, ковзнуло крізь вікно по старому серванту, де стояла фігурка мавпочки, що тримає в руках дві скляні баночки. Сашкові здалося, що очі мавпочки блиснули, наче живі. Ця фігурка колись належала Сашковій бабусі. Коли хлопець був малий, то питав,  що саме мавпочка тримає у тих слоїках. І бабуся йому розповідала, що у мавпочці там схована мудрість і розум, хитрість і спритність.

monkey_3-2016

Сашко відкрив дверцята серванту і узяв одну баночку. Спробував відкрити, та нічого не вийшло, але у середині точно щось було. Тоді він заплющив очі і трохи потрусив слоїком над головою – а ну, як там справді мудрість і розум, перед контрольною не завадить! Потім він повернув слоїк мавпочці та ліг спати.

Наступного дня Сашко  прокинувся і пішов до школи. Сніг за ніч розтанув. Він хвилювався за контрольну, але на його подив, досить впевнено її написав. – Чи то я став розумнішим, чи то контрольна було така легка? – розмірковував він.

Як і минулого вечора, перед сном,  він знову дивився у вікно. На вулиці знову сніжило.  Сашко сподівався, що цей сніг вже не розтане. І знову, озирнувшись, він побачив очі мавпочки, які наче стежили за хлопцем. Сашко підійшов ближче до мавпочки і сказав:

— То це ти мені допомогла? Тоді дякую!  А що ж у тебе в другому слоїку? Я не пам’ятаю, чи розповідала про це бабуся…

І хлопець без вагань схопив другий слоїк, заплющив очі і потрусив собі на голову. В той самий момент, якась сила жбурнула його геть від серванта і він впав на своє ліжко. Коли Сашко підвівся, то розгледів у темряві, що  перед сервантом хтось з’явився.

Від переляку хлопець забився у самий куток ліжка. А той, що стояв біля серванта раптом сказав:

— Вибач, не хотів налякати…

— Т..ти хто такий? Домовик, так? Чи привид?..

— Та ні, я не привид і не домовик – я мавпа з твого серванту. Мене звати…- тут мавпа що процокала язиком.

— Вибач, як тебе звати? – перепитав Сашко, бо нічого не зрозумів.

— Добре, це складно, зви мене Моно.

— А я – Сашко!

— Так , знаю я. – Моно скривився у посмішці.

Сашко подивився на полицю серванту, де завжди стояла мавпочка і нічого там не побачив. Він хотів увімкнути світло, але для цього треба було пройти повз це дивне створіння, а Сашко боявся. Тим часом промінь світла з вулиці знов зазирнув у кімнату і хлопець зміг трохи  розгледіти прибульця. Він був …та такий як і Сашко, тільки…мавпа.

— Ти мене з’їси?

— Тебе? Та навіщо…От цукерку я б з’їв. В тебе, часом, не залишилось? Я бачив, в тебе були…

— А, – зрадів Сашко, — ось бери! Мені багато на Миколая подарували! — і простягнув тремтячими руками  пакунок з цукерками.

— О, дякую, у-у-у, смачні! — сказав Моно стрибнувши на Сашкове ліжко і хрумкаючи цукерки.

— Ну що, з алгеброю упорався?

— Так це таки ти?

— Ага! Там у слоїку назбиралося багато — і розум, і мудрість, і радість, і винахідливість, ну, і бешкетництво також, словом усе наше мавп’яче надбання.

— Ваше мавп’яче надбання? Як це? Я бачив мавп у зоопарку, у цирку. Знаю, що вчені вважають, що людство пішло від мавп, але я ще з жодною не розмовляв!

— Ти не повіриш, але наші вчені вважають, що це мавпи пішли від людей, – засміявся Моно підстрибнувши на ліжку, а от цирки — це зло…

— Ваші… вчені?

— Ну, розумієш, я — з такого собі іншого, паралельного світу. Він дуже схожий на ваш, але там пануємо ми — мавпи. Колись наші світи перетиналися, але щось у Всесвіті змінилося і тепер тільки раз на дванадцять років, коли у вас настає Рік Мавпи, наші світи дуже близько один від одного. Настільки близько, що можна випасти з одного у інший світ. Що, власне, зі мною і трапилося…

— Випасти? Але як?.. — перелякано спитав Сашко, про всяк випадок відсунувшись від краю ліжка.

— Сашко, ти там із ким розмовляєш? — це мама почала відкривати двері. Сашко ледь встиг накинути на Моно плед, як двері відчинилися.

— Та це просто Андрійко зателефонував і ми трохи…

— Завершуйте, бо знову не зможеш прокинутися вранці!

— Добре, мамо, я зараз…

Двері зачинилися, Моно скинув з себе плед і застрибав на ліжку.

— І не стрибай на ліжку! — насварила мама з-за дверей.

— Майже як і моя мама, – сумно сказав Моно і припинив стрибати.

— Так, розказуй, як це ти «вивалився», — Сашко стишив голос майже до шепоту.

— Ну, слухай. Я такий же хлопець, як і ти, також не любив алгебру, та і взагалі ходити до школи, днями шукав пригод, десь лазив, мені все було цікаво. І якось ми з друзями дізналися про те, що існує ваш світ, і що наші світи перетинаються. І, звісно нас це дуже зацікавило. Ми почали розпитували дорослих, вчителів… Ну, ті відповідали мало, казали, що це не наш клопіт, цим займаються вчені, і ось коли ви виростите, то тільки тоді, бо  це може бути небезпечно і все таке інше. Та хто ж їх слухав, дорослі ж завжди найцікавіше дітям забороняють!

— Але все ж таки нам вдалося дізнатися де це все відбувається. Де саме знаходяться двері до вашого світу! Це був якийсь інститут з вивчення чогось, не важливо чого. І ось одного дня нам вдалося туди непомітно потрапити. Я тільки хотів подивитися, чесне слово! Лізти треба було високо, але ж ми мавпи! Полізли, я — попереду. Аж раптом нас викрили, повернувся вчений, що наглядав за дверима, почав кричати, сварити нас, покликав охорону. Усі мої друзі швидко повтікали, а я вже був відкрив двері, хитнувся невдало і провалився!

— Спочатку я ніби летів, мене крутило, жбурляло з боку у бік, і раптом я перетворився  на маленьку фігурку мавпочки, що тримає ці два слоїки у серванті твоєї бабусі. Коли я ще летів то чув, що вчений кричав, що повернутися я зможу тільки коли наберу повний слоїк розуму і навіть якщо комусь той розум позичу, і статися це може тільки раз на 12 років.

— Ну ти даєш! Ти ж міг впасти, розбитися, як би там не було ніяких дверей і не існувало жодного порталу до нашого світу!

— Та хіба я про це думав? А ти сам, що забув, як стрибав влітку з дерева? Чи як ледь не потрапив під автівку, коли перебігав дорогу на червоне світло? А коли встромив розібрану зарядку від мобільного в розетку і як тебе вдарило струмом? Далі продовжувати?

— Маєш рацію… — почервонів Сашко, — але ти не сумуй, ми  щось придумаємо! Стривай — ти ж вже назбирав і поділився зі мною розумом, так? До речі, а як ти його назбирав, коли стояв на серванті?

— Ну, твоя бабуся дуже любила розгадувати кросворди і читати вголос, – посміхнувся Моно.

— І скільки ж часу ти так простояв?

— Багато, дуже багато. Але у вас і в нас час, на щастя, різний. У вас багато проходить, а у нас ні.

— Тобто, коли ти повернешся, то це ніби ти просто з прогулянки повернувся, а не зник у іншому світі на бозна скільки років?

— Ну, десь так…Аби тільки повернутися…

— Треба подумати як тебе заховати вдень.

— Вдень я знову перетворюсь на фігурку. Взагалі я зміг знову ставати собою тільки тому, що наближається Новий Рік і чари сильнішають. До того ж портал недалеко звідси.

— Справді? А де він?

— Не знаю, просто відчуваю.

— Тоді лягаємо спати, завтра будемо думати.

Вони проговорили майже всю ніч, тож спати залишилося не довго. Весь наступний день Сашко думав над тим, що сталося вночі, і де може бути той портал. Дорослих питати було марно, тож Сашко обійшов все навколо дому, щоб розвідати де ж тут може бути портал у інший світ. Нажаль, нічого, що скидалося б на двері у інші світи Сашко не знайшов.

Ввечері, коли вони знову розмовляли з Моно, Сашко сказав:

— Слухай, а що як я візьму тебе з собою на прогулянку, а ти ввечері розкажеш, чи раптом ти не відчув де той портал може бути?

— Слушна думка, давай спробуємо!

monkey-2016

Наступного дня був довгоочікуваний вихідний. Сашко  поклав фігурку мавпи у наплічник і пішов гуляти до парку, що був недалеко від його будинку. Це  був справжній зимовий день, снігу нападало дуже багато. Діти грали у сніжки, ліпили сніговиків, каталися на санчатах. А посеред парку вже збирали велику новорічну ялинку. Сашко подивився вгору і зауважив, що ця ялинка вище за всі дерева в парку. В ту ж мить у його голові промайнуло – «ось воно, це тут».

Ввечері Моно підтвердив, що відчув дуже сильно, що портал має бути саме там, де ялинка, напевно треба буде залізти на самий верх.

— Але це буде складно. Бо біля ялинки зазвичай багато людей, може бути й охорона, – розмірковував Сашко.

Йшли дні, справи у Сашка у школі йшли дуже добре, вечорами вони з Моно розмовляли, грали у ігри, вони дуже потоваришували за цей час. А час промайнув дуже швидко і ось вже завтра мав бути Новий Рік. Ялинка у парку вже була готова. Висока, прикрашена іграшками, гірляндами, з великою зіркою-сніжинкою на верхівці, а трохи нижче символ нового року – весела мавпочка.

Тепер треба було розробити «план операції». Якось треба було вивести Моно з дому, непомітно, і щоби люди не звертали уваги на нього. Сашко довго думав і нарешті придумав.

— Еврика! — вигукнув він і, як Моно, підстрибнув на ліжку, — я придумав!

— Я зберу друзів, це ж Новий Рік, а значить — маскарад. Ми всі одягнемо різні костюми, і ти між нами не будеш кидатися в око, люди думатимуть, що ти теж в костюмі Мавпи — символа року. Це ж елементарно!

— Ну, то ти справжня мавпа! Хитра і розумна, респект! — захлопав у долоні Моно.

За годину до Нового Року вдома у Сашка зібралися його друзі вдягнені у найрізноманітніші маскарадні костюми. Тут були і білочки, і зайчики, і пірати, і мушкетери, і, навіть, кілька мавп. Всі сміялися, ласували цукерками, кидалися серпантином і конфетті. Моно вдягнувся у Сашковий одяг, а на обличчя надягнув велику маску мавпи, щоб не було помітно, що  Моно –  справжня мавпа. Друзям Сашко представив його як свого двоюрідного брата. Але дітям ці пояснення й не були потрібні, вони поспішали в парк зустрічати Новий Рік.

Веселим галасливим гуртом діти забігли до парку. У парку вже було багато людей, ялинка оберталася і сяяла всіма своїми вогнями, люди фотографувалися, хлопали хлопавки і спалахували бенгальські вогники. Сашкові друзі бігали навколо ялинки відволікаючи охорону,  тоді як Сашко з  Моно змогли пробратися за огорожу. Сашко раптом засумував. Він дуже потоваришував з Моно за цей час, а зараз мав з ним розлучитися, назавжди.

— А може ти залишишся у нас?

— Я б залюбки, але не можу, розумієш, там — мій дім…

— Розумію… , — відповів Сашко і саме в цю мить він, як ніколи відчув, що нізащо у світі не хотів би покидати свій дім.

— Ось, тримай, тут цукерки, — і Сашко простягнув Моно цілий наплічник цукерок, — з Новим Роком тебе, з Роком…Стривай, якщо у нас Рік Мавпи, то який рік у вас?!

— Рік Людей, звісно! – посміхнувся Моно, — Вітаю тебе! Бувай і дякую за все! — і Моно спритно поліз вгору.

— От би й мені так лазити, я  на фіз-рі був би  першим, — захоплено промовив Сашко. І в той самий момент хлопець знову побачив Моно, що висів на гілках ялинки униз головою.

— Ну, добре, будеш так вміти! Після канікул побачиш, — і Моно потрусив уже знайомим слоїком над головою Сашка, — а от тепер вже все, бувай!

І Моно хутко зник серед гілок ялинки. Сашко виліз з-під огорожі і приєднався до своїх друзів, а за кілька хвилин, хлопець  почув такий звук, наче, хтось з гуркотом зачинив двері і над ялинкою посипалися різнокольорові іскри. «Моно вже вдома», — зрозумів Сашко.

А люди в парку нічого і не помітили, вірніше, помітили, але подумали, що то такий святковий феєрверк, бо саме у ту мить, усі годинники сповістили, що почався Новий Рік.

monkey_4-2016

Озвучені казки Ірини Мацко

Озвучені казки Ірини Мацко

Рік Мавпи

Сніговичок Морквинка

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->