Сніговичок Морквинка

Того року зима запізнювалась.
Осінь посипала землю рясними дощами, тому діти, які не могли погуляти через калюжі, що швидше нагадували озера, сумно сиділи біля вікон і просили у неба снігу.
Якось ввечері різко похолодало.
Грізні дощові хмари змінилися на сиві-сиві. Та такі важкі, що здавалось, наче в наступну хвилину ці небесні мішки розірвуться, а на землю посиплеться сніг.
Та зима не поспішала.
Спочатку вона заморозила невеликі озерця,що залишились від довготривалих дощів.
— Ура, ковзанка! — кричали діти, які поспішали додому з садочків і шкіл.
Малюки хапались за руки батьків чи друзів, і весело сміючись, каталися.
— Ой! — почулось неподалік.
Це малюк з червоними, як мак щічками не втримався за мамину руку і впав.
— На сьогодні досить. Дивися, ти вже почервонів від морозу, — сказала мама, підіймаючи необережного синочка.
Зовсім поряд дві дівчинки, тримаючи за руку тата весело співали:
— Морозець, морозець,
Не щипай нам щічки…
— Теплі валянки у нас, — підтримали дівчаток ще кілька дітей.
Та весела метушня скоро закінчилась — перший мороз набирав силу.