Сніговичок Морквинка

Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари.
Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг.
–З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем.
— Та ні, з мене піде перший сніг, — сказала найбільша.
Саме вона й сховала майже всі зірки і ріжок місяця.
— А можна мені посипати снігом. Я лише вчора народилась, і так хочу щось зробити цікавіше, ніж політати з вітром.
Хмари так зосереджено сперечалися, що ніхто з них не помітив: з кожної почав падати сніг.
Малесенькі сніжинки відразу ж підхопив вітерець і закружляв їх у таночку. Ці біленькі пухкенькі діти хмаринок легко підіймалися вгору й падали донизу.
— Ура! Сніг пішов! — закричав з подвір’я маленький Богданчик, що поспішав з батьками від бабусі.
І батьки, посміхнувшись, згадали дитячу пісеньку:
— Падай, падай, сніженьку,
Простели доріженьку…
Перша сніжинка, схожа на крихітну павутинку приземлилась Богданчику на носа. Хлопчик весело посміхнувся, розглядаючи візерунок.
І вже десятки й сотні інших сніжинок тонким шаром вкривали засохле листя, траву, дерева, будинки і поодиноких людей, що поспішали сховатися від морозу за дверима домівки.
Тільки вгорі поважні хмари вже перестали сперечатися, а й далі всі разом посипали землю білим снігом.