Сніговичок Морквинка

Кілька днів сніговики тішились великими морозами.
Дідусь часто походжав їхнім двором, виганяючи назад до теплих квартир надто сміливих хлопчиків та дівчаток.
Але старенький втомився.
І пішов додому відпочивати.
А сонечко того ранку вийшло таким бадьорим з-за обрію, що вітерець і хмаринки навіть не сміли до нього наближатися.
Вже за годинку з вербових гілочок закрапала вода, а на дахах будинків поменшало снігу.
— Хлюп! Хлюп! — почув Морквинка.
Він подивився під ноги, і побачив крихітний потічок. Водичка бігла з-під будинку, попри дерева і губилась десь за перехрестям.
Аж тут з носа-морквинки впала крапелька.
“Я ж розтану!” — злякався сніговик.
“І красуня снігова розтане!”
Але сонечко вже поволі котилося до обрію.
Морквинка встиг загубити ще кілька крапель води, як йому на допомогу прийшов вітер.Він обдував товариша холодним повітрям.
За якусь мить і зайчики-морозці підкралися, стрибаючи спочатку по калюжах, потім по снігу і гілочках, а після цього і сніговиків остудили.
На вечірньому небі з’явився круглощокий місяць, а за ним повідкривали віконця у своїх хатинках зірочки.
— Давно та сонце не припікало, — мовив вітер, розгойдуючись на гіллі прямо над головою сніговика. — Треба Діда Мороза попросити, щоб він вас сховав. Бо кілька таких днів, і з тебе, друже, залишиться лише ніс-морквинка.
Та наступного дня сніговиків врятували хмари.