Сніговичок Морквинка

Тиха зимова ніч накрила землю, даруючи всім мерехтіння мільйонів зірок і повного місяця.
Навіть вітер цієї ночі вирішив відпочити, щоб не зламати чарів.
Вікна у будинках вже майже всі згасли, тому Морквинка спробував поворушити ногами.
Вправо-вліво, взад-вперед.
Але вітер добре постарався. Стільки снігу під ноги сніговичку насипав, що годі й пробувати.
Тут пішла у рух гілка-палиця.
— Гав! Гав! — прибіг звідкись Рудько. — Що робиш, Морквинко?
— Намагаюсь ноги зі снігу витягти. Треба до баби йти познайомитись.
І цуцик кинувся на допомогу, розгрібаючи лапами білий сніг.
— Все, я вільний! — зрадів сніговик, рухаючи ногами.
“Туп-туп, туп-туп,” — і він зробив кілька кроків по снігу.
— Ну, тепер можна й знайомитися!
Сніговик повернувся у бік баби, і поволеньки рушив. Він підійшов зовсім близько, коли побачив, що снігова баба спить. Голова схилилась, хустка прикрила від місяця очі-вуглинки.Лише вуста зблизька здавались ще червонішими.
“Вона вві сні посміхається,” — здивувався Морквинка і рушив назад.
“Завтра погуляємо!”