Тетяна Безушко-Граб

— Не фоцю, не буду, не юблю, — капризує маленька Софійка з самого ранку. Так для її мами розпочинається кожен день. Готувати, фантазувати, а тоді —  “не фоцю”. — Сонечко, а давай за тата з’їмо? А за бабусю і за дідуся, — у відповідь закопилені губки та сльози на очах. — Дивись, яка смачненька кашка! Молочна! Ти ж любиш молочну кашу?! — намагається вговорити капризулю мама. Донечка от-от розридається, і тоді пропав мамин гарний настрій та спільний вечірній похід до кінотеатру. — А ти знаєш як їсть акула? Велика акула...

Михайлик залишив на підвіконні лист Святому Миколаю і пішов спати. У довжелезному переліку був і новий мобільний, і навушники, і конструктор «Лего», і машинка на пульті. А ще безліч усякої-всячини. І коли Миколай за вікном лише почав журитись, де б йому дістати усі ці подарунки, Михайликова матуся вже підхопила лист у свої руки, швидко на калькуляторі підрахувала необхідну суму та відклала у спеціальний конверт із позначкою “На подарунки”. І старому діду Миколаю стало сумно від того, що його уже списали із рахунків. “Ох, старий, певно, став, якщо люди не вірять...

У одному гарному місті в великому багатоповерховому будинку жив маленький хлопчик. Звісно, жив він не сам, а зі своїми батьками — мамою та татом. Коли він був зовсім маленьким, ще йому одягали підгузки, давали пипку та возили у візочку, то йому вистачало тата й мами. Він любив слухати як мама співає колискові, розказує казки й носить на ручках, а ще йому подобалось, коли тато катає його на гойдалці, возить на візочку та кумедно із ним танцює. Але він пив багато молока, їв багато каші та швидко виріс. І стало йому...

— Мамо, знову дощ! Я не хочу дощу. Я хочу на вулицю. Мені нудно, — так розпочався день Маринки. І, звісно ж, її батьків. За вікном і справді, як з відра, лив дощ. І жодного сухого місця не було — ні під кущиком, ні під камінчиком. Усе було мокрим, холодним і бр-р-р … слизьким. Неприємно. Жодна парасолька не допоможе. А так хочеться на вулицю, бо ж дощ — не дощ, а літо. То взимку можна мультики дивитись і казки читати, а сьогодні хочеться на вулицю. — Маринко, ну що поробиш...