Як полюбити дощ

— Мамо, знову дощ! Я не хочу дощу. Я хочу на вулицю. Мені нудно, — так розпочався день Маринки. І, звісно ж, її батьків.

За вікном і справді, як з відра, лив дощ. І жодного сухого місця не було — ні під кущиком, ні під камінчиком. Усе було мокрим, холодним і бр-р-р … слизьким. Неприємно. Жодна парасолька не допоможе. А так хочеться на вулицю, бо ж дощ — не дощ, а літо. То взимку можна мультики дивитись і казки читати, а сьогодні хочеться на вулицю.

— Маринко, ну що поробиш — дощ. Він незабаром закінчиться та підемо на вулицю, — обізвався тато, рятуючи ситуацію.

— Не хочу дощу. Хочу сонечко, — дівчинка набурмосилась і з її очок теж полився, як із маленької лійки, дощик. Дощик, що сповіщав про наближення домашньої грози. Маринка любила повередувати, у дощ вона хотіла сонечка, коли спекотно — капризувала, бо бажала дощу і прохолоди. “Ну, — як казав тато, все не вгодиш нашій бабці”. Та іноді тато був не в гуморі, мама стомлена — то домашній дощик закінчувався взаємними образами та сварками. Певно, і сьогодні був той день, коли погода за вікном створила погоду у квартирі. 

Маринка сиділа і хлипала носом, мама готувала сніданок, час від часу кидаючи погляди-блискавки на малу, а тато десь повіявся. Може, втік на роботу, чи пішов під дощ, бо він дуже не любив, коли доня капризувала. Дівчинці від того стало ще сумніше, бо ж вони планували сьогодні всі разом піти до озера подивитись на лебедів. Ото халепа той дощ. Бека…

— Маринко, а йди-но сюди, — почулось татове. — Дивись, яку я тобі одежинку відшукав на дощ. 

У татових руках щось блищало, переливалось і голосно шелестіло. 

— Що то, тату?

— То дощовики. Ми із мамою, коли ще були зовсім молоді, і коли тебе ще не було (Маринка подумала, що то було дуже давно) їздили в Карпати. А там часто ідуть дощі, і ми ходили в таких одяганках. Зручно,  і непотрібно парасольки. Головне, взути на ноги гумові чобітки. То що, поки мама готує сніданок, йдемо на озеро? — запитав тато.

— Ага, йдемо, — радісно відізвалась Маринка, на ходу взуваючи яскраво-рожеві гумовики. 

Дорогою дівчинка щебетала-реготала так, що на них обертались перехожі, які поспішали під своїми різноколірними парасольками. Дехто з цікавістю розглядав яскраве вбрання донечки та тата, усміхались і підморгували до них. А Маринка, забувши про свій поганий настрій, годувала лебедів та співала свою улюблену пісеньку. Навіть лебеді, роззявивши дзьоби та широко розплющивши очі, слухали концерт від Маринки. А потім її співом та модним вбранням захопився і дощ. Він спочатку грав на своїх інструментах тихіше, а потім — взагалі перестав, лиш поодиноко кидав на дощовик дівчинці краплинки, щоб та не знімала його, бо ж це так весело — бігати у гумових чобітках та дощовику, співати пісні та любити дощ.