Дмитрикова домашня тваринка

У одному гарному місті в великому багатоповерховому будинку жив маленький хлопчик. Звісно, жив він не сам, а зі своїми батьками — мамою та татом. Коли він був зовсім маленьким, ще йому одягали підгузки, давали пипку та возили у візочку, то йому вистачало тата й мами. Він любив слухати як мама співає колискові, розказує казки й носить на ручках, а ще йому подобалось, коли тато катає його на гойдалці, возить на візочку та кумедно із ним танцює. Але він пив багато молока, їв багато каші та швидко виріс. І стало йому шість років. І усі, і навіть мама, уже називали його не малюк, а Дмитрик. От саме в цей час і стало йому нудно. Так нудно, що ніякі казки та гойдання не допомагали. Він тинявся кімнатами великої квартири та капризував: 

— Мамо, мені нудно! Мамо, я хочу з кимось гратись! Мамо!

Мама пропонувала подивитись із ним мультик, пограти в шашки, чи поскладати пазлики, але Дмитрику то було не цікаво, йому було нудно. Він сидів на кухні, коли мама готувала вечерю і дивився через вікно. Хлопчик бачив як сусідський Олежик вигулює свого Рекса, а дівчинка Оксанка із першого поверху катає візочок із маленькою сестричкою. І коли тато прийшов із роботи, хлопчик чекав його на порозі із новою мрією.

— Тату, тату, я хочу братика! 

— Дмитрику, та якого братика? Ми й з тобою не завжди справляємось. Мама на роботі, я теж, от влітку не маємо де тебе подіти. Сидиш півдня сам. А за братиком треба дивитись, а нам треба гроші заробляти, — отак сказав та й пішов вечеряти.

Дмитрик, звісно, зі своєю пропозицією звернувся і до мами, але мама була ще категоричнішою, сказала “Ні, це не обговорюється” і все тобі. Тому на наступний ранок хлопчик був згідний вже на песика чи котика. Але й на них у батьків не вистачало ні часу, ні бажання. І Дмитрику стало так нудно, так сумно, що він вирішив піти на вулицю. На календарі був вихідний, батьки займались своїми хатніми клопотами, а хлопчик знову був сам. Тому, швидко одягнувшись, він збіг східцями у двір. На подвір’ї було пусто. Влітку і так мало дітлахів, бо ж усі роз’їжджаються по бабусях-дідусях, тітках-дядьках, які живуть у селі, а через те, що він прокинувся рано, то й ті, які ще залишались у будинку, додивлялись останні літні сни. 

Дмитрик сів на краєчку лавки та знічев’я колупав паличкою землю. Тихо зітхав за маленьким руденьким песиком, якого б він назвав Бубликом, якому б купував на базарі найсолодші кісточки, і з яким би він щовечора і щоранку ходив на прогулянку, за смугастим котиком, який би пив молочко та кумедно нявчав, та за братиком, який би чекав його зі школи, в яку він незабаром, через літо, має піти. І так йому стало сумно, так невимовно себе шкода, що він сам на цьому великому-великому світі, і що всім до нього байдуже, що він і не помітив, як на вологу долоньку, скроплену солоними слізками, сіла маленька комашка. Комашка із червоними крильцями в чорну цяточку, з тих, що їх називають сонечками. А Микитка із його групи в садку їх кумедно називає бедриками.

Комашка повільно повзала по його маленькій долоньці, мов би вивчаючи кожен пальчик, а потім піднялась вище — на плече. Вона повзала, повільно перебираючи своїми комашиними лапками, і Дмитрик, заспокоївшись, якось в один момент відчувши, що він не сам, не один-однісінький, зрадів і почав спостерігати за нею. Комашка не тікала, не летіла кудись далеко-далеко, не поспішала на роботу та в магазин, і від цього стало так легко на серці. Цілий ранок хлопчик із комашкою пробавились у свої дитячо-комашині ігри. А коли мама покликала Дмитрика обідати, він у квартиру піднявся не сам, а з новим другом.

— Мамо, тату, у мене є домашня тваринка! Бачите? Ось яка! Правда, красива? — із захватом запитував хлопчик. Він відшукав маленьку баночку, де колись у нього стояли смачні цукерки і яка ще й досі пахла смачним і солодким, настелив туди ватки, і поклав жучка на обідній сон, бо він вже втомився. Після обіду він виніс баночку на вулицю, годував жучка квіточками й листочками, солодкими паличками та бубликами, а потім спостерігав за його повзанням. День пробіг швидко-швидко, він і не помітив, коли вже стало сутеніти, лише тато, який біг із магазину, нагадав, що пора додому. Після вечері та ванни Дмитрик розказав свою улюблену Курку Рябу жучку та залишив йому на ніч світильник, бо ж, може, той боїться спати у темноті, і солодко заснув. Усю ніч снились йому песики та котики, братики й сестрички, а ще маленьке сонечко, не жовтогаряче, а червоне в чорну цяточку.

На ранок він не побачив свого жучка у баночці, і де він тільки не шукав — і під диваном, і на балконі, і на кухні, ніде його не було. Мама сказала, що він, певно, полетів до своїх діток, годувати їх. Дмитрик знову засумував, сльози котились його обличчям і не могли спинитись, а ж тут із ванни вийшов тато. Він обійняв сина, витер йому слізки й пообіцяв, що сьогодні вони обов’язково підуть до зоомагазину, обирати Дмитрику домашню тваринку, а мама додала, що ще добре подумає про братика. А жучок потім знайшовся — він повзав на краєчку його подушки. Він кумедно ворушив лапками та усміхався. Ви ж знаєте, що сонечка вміють усміхатися? Особливо, коли щасливі діти.