Євген Дмитренко

ДЗЕНЬ! ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ! ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ — ДЗЕЕЕЕЕ — ЕЕЕЕ — НЬ! — Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом’як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу,...

Якось потрапив маленький їжачок до осіннього саду. Поглянув довкола, а на верхівках дерев червоніють яблука. Та такі гарні, такі смаковиті, що йому захотілося якесь яблучко зірвати. Тягнеться він, тягнеться, а дотягтися не може. «Потрібно вище!» — подумав їжак. А в цей час, неподалік, пробігало зайчисько. Побачив його колючий, та й мовляє: — Зайчику, а зайчику, допоможи мені, будь ласка, зірвати он те червоне яблучко. А я з тобою поділюся. Зайчик відразу й погодився. Мабуть, також був не проти посмакувати смачним яблучком. І от, заліз їжачок на зайця. Тягнуться вони, тягнуться,...

Якось равлик, черепаха та слимак вирішили позмагатися у швидкості. От і каже равлик: — На змаганнях, під3мка, найважливіша річ, тому я покличу усю свою р1у! Щоби прийшли вболівати за мене матуся та татко, дідусь та бабуся, брати та сес3. А ще, у7 своїм друзям розповім. Та вони про100 с3батимуть від щастя! — А я — каже черепаха — 1ак! Тож змагатися буду без під3мки. — А слимаки, взагалі, майс3 у швидкості, і тому, їм під3мка не потрібна! Тут головне ві2га! Насправді ж, що слимак, що черепаха не мали ні р1и,...

Якось прокинувся юнак від дивного сну, та й до ранку не зміг потім заснути. Все ніяк той сон не полишав його думок. Настав ранок, а думки так і не знайшли собі місця. От і вирішив він людей попитати. Можливо, хоча б хтось та й допоможе звільнить голову від зайвих речей. Йде він собі, йде, коли бачить пастух отару жене. От він й запитує у нього: — Мені от сон дивний наснився, не спав я декілька годин. Ніяк не можу я збагнути, що краще, десять чи один? Пастух подумав, та й...

Якось зібралися хижаки лісу разом, та й почали вихвалятися, хто з них най-най небезпечніший у лісі. — Я найбільший та найсильніший серед вас! — заричав ведмідь. — А я найнебезпечнішу зграю маю! — завив вовк — Ми разом й не таких ведмедів здолаємо! — Куди там вашій силі та зграї до моїх хитрощів? — мовила лисичка — Кого завгодно зможу перехитрити! — Можливо хитрість твоя й насправді чогось варта, та кмітливість зайця, тобі не перехитрити! — зауважив ведмідь. Обурило це лисичку, от вона і мовила: — Значить так тому і...

Як тільки лунає «Врятуйте! Рятуй!» за справу береться герой — Порятун. Він всім допоможе і всіх порятує — про кожну біду — одразу почує! Живе Порятун не тут і не там! Живе десь далеко? Чи може он там під ліжком, на дереві, чи може у снах? Живе Порятун у дитячих думках! Він має гарне чорняве волосся? Так то ж не волосся, то вам так здалося! Він схожий на кущик із колючок? Який же він кущик, Порятун — їжачок! Як стане цікаво і хтось запитає: яку ж супер силу той Порятун...

У старому лісі, між високих хвойних дерев, знаходиться школа для звіряток. А у тій школі навчаються дітки усіляких тваринок: лисичок та вовків, зайчиків та хом’ячків, білочок та черепашок. І є в тій школі вчителі, які вчать писати та читати; є директор та завуч, коридори та класи, зошити та книги, уроки та перерви… та все-все-все інше, що є у звичайних школах. І от якось на уроці, запитав вчитель у першокласників, хто їхній найкращий друг, і всі вони одразу почали вигукувати. — Мій найкращий друг Антон, ми з ним граємо у бадмінтон!...

Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Ще й так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене. Отож,  для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім’я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім’я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка. Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати. Почалося все...

Зібрався якось вовк до річки, риби половити. Прийшов, поглянув, а довкола — тиша. Дістав він вудку, наживив на гачок черв’ячка, закинув його у воду та й спостерігає за поплавком, спершись на стовбур акації, що росла на березі річки. Сидить й чекає. І хоч навколо дув легкий вітер, а кущі та віти дерев час від часу поволі хиталися, поплавок рибака ніби стояв на місці. Аж раптом, смик-смик. Зрадів вовк, підскочив та як смикнув вудку. Дивиться, а на гачку рак повис. Засмутився сіроманець й відпустив його назад до води. В цей час,...

Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки. — О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка! — мовив зайчик смакуючи — Я б з десяток таких з’їв! Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав: — І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш! Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша. — То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти! — Двадцять? — з посмішкою запитав сіроманець. — Так, двадцять полуничних...