Захоплюючий сніданок

— Не фоцю, не буду, не юблю, — капризує маленька Софійка з самого ранку. Так для її мами розпочинається кожен день. Готувати, фантазувати, а тоді —  “не фоцю”.

— Сонечко, а давай за тата з’їмо? А за бабусю і за дідуся, — у відповідь закопилені губки та сльози на очах.

— Дивись, яка смачненька кашка! Молочна! Ти ж любиш молочну кашу?! — намагається вговорити капризулю мама.

Донечка от-от розридається, і тоді пропав мамин гарний настрій та спільний вечірній похід до кінотеатру.

— А ти знаєш як їсть акула? Велика акула з гострими зубами? Ні? — дівчинка заперечливо махає голівкою. Вона уже забулась, що мала плакати й тупати ніжками.

— Тоді всідайся чемненько і слухай, — зацікавлювала малу мама, — У великому морі-океані жила собі маленька акула. Ну, якщо чесно, то маленькою її важко назвати. Бо вона була, — мама розгледілась і вказала пальцем на щось за вікном, — он як той автобус. Так, так, як той жовтенький шкільний автобус, який перевозить діток до школи. Уявляєш, така собі маленька акула?!

Софійчині очі широко розкрились від подиву, бо вона ніколи не могла подумати, що акула така велика. Як той автобус, яким вони із мамою часто під’їжджали до її садка. Вона вже уявила собі, як зранку прокидається, снідає, одягається, а потім — на зупинці чекає на акулу. Та підпливає до них, голосно фиркаючи та загрібаючи своїми плавниками, відкриває свого зубастого рота й запрошує до салону. А там… на неї чекають школярики, які повсідались на зуби-стільчики та обмінюються ранковими новинами. Тут чується голосне і скрипуче: 

— Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка “Дитсадок “Берізка””, — і стає темно-темно, бо акула-автобус закрила свій рот і пливе по дорозі. Повільно-повільно, щоб не витрусити зі свого черва пасажирів.

— От пливе собі акула, — продовжує мама, — серед моря-океану й принюхується. Вона дуже голодна, бо ще зранку нічого не їла. І чим вона голодніша — тим краще відчуває свою здобич. Тому всі рибки, які чують, що пливе акула, втікають швидко-швидко, намагаючись не потрапити їй на очі. Ховаються і затамовують подих.

І Софійка затамувала, уявляючи собі, як ота акула-автобус пливе, висвітлюючи своїми хижими очицями дорогу. А назустріч урозсип пропливають-пролітають краби, омари, креветки, морські черепахи та, навіть дельфіни. Усі вони швидко загрібають своїми плавниками та ховаються у заростях водоростей.

— А у морях-океанах є цілі ліси водоростей. І усі вони різні за кольором — і зелені, і червоні, і коричневі. Разом вони, як осінній ліс. І, звісно, маленькі крабики та креветки можуть непомітно заховатись у тому різноколірному лісі, а от дельфінам та морським черепахам не так пощастило, бо вони трохи більші. Ну, як отой автомобільчик, — мама вказала пальцем на таксі, яке терпляче когось чекало біля їх під’їзду. Саме таке таксі деколи мама викликала, коли вони довго спали та спізнювались на роботу й у садок. 

Пливе таксі-дельфінчик дорогою, нікуди не поспішаючи, та раптом відчуває як хвилюється море. Усі його жителі поспіхом шукають густі зарості чи якось іншої схованки. Хто куди! В різні боки.

Дельфінчик теж швидко-швидко, не зважаючи на світло на світлофорі, пливе уперед намагаючись сховатись. Та усі місця зайняті. Між камінням причаїлась велика морська черепаха, у густому лісі червоних водоростей — два братики кальмарчики трясуться від переляку, а попереду — густа непроглядна темрява, яку освітлює промінь хижих очей. Страшно, словом не передати.

І коли переляк уже не давав сил пливти далі, до маленького дельфінчика пролунало:

— Таксі-дельфін, звільніть дорогу. У салоні неймовірно цінний багаж — школярі. 

І акула повільно пропливала повз наляканого дельфінчика, голосно фиркаючи та проголошуючи: — Зупинка “Дитячий садок “Берізка”. Софійко, виходимо, ми уже приїхали. До скорої зустрічі. Наступна зупинка — школа.