Русалка
У невеликій хатинці на околиці міста Меджибіж, що на Поділлі, разом зі своєю бабусею Марфою жила Зорянка. Їхнє помешкання було теплим і затишним: на вікнах гойдалися вишиті фіранки, на підлозі лежали плетені килимки, а на столі стояли свічки в дерев’яних підсвічниках. Зі стелі звисали зв’язані пучечки різноманітних цілющих трав. Спокій і лад панували у їхній родині.
Зорянка — дівчинка невисокого зросту, але її рухи легкі і швидкі, мов у лісового оленя. Довге руде волосся заплетене в тугі коси, що, мов ланцюги, спадають на плечі. Вона полюбляла подовгу сидіти в тіні старої липи, уважно слухаючи наспіви вітру або шелест листя.
Це робило її особливою серед однолітків: Зорянка вміла чути більше, ніж інші, і саме цей дар створював її неповторний погляд на навколишній світ. Захоплювалася бабусиними казками про давні часи, про духів річок і лісів, про русалок, що виходять із води. А ще їй подобалося зазирати на горище, де зберігалися стародавні речі.
Одного вечора, коли надворі вже сутеніло, Зорянка знову зійшла східцями на горішній поверх і зауважила в кутку дубову скриню, яку раніше не помічала. Обережно відкривши її, дівчинка побачила чимало незвичайних предметів: вишиті білим по білому рушники, мереживні хустки, дзеркальце у срібній оправі, елегантне намисто з бурштину… На дні лежали пожовклі листи, витончені чорні перлини, два старі ключі, що, здавалося, обіцяли таємниці, та порожня фляжка, з якої ще не вивітрилися пахощі далеких лісів і забутих мрій.
Найбільше дівчинку зацікавив гребінець — тонкий, з гладкими зубцями, оздоблений візерунками, схожими на хвильки. Вона доторкнулася до нього пальцями, й відчула дивне тепло. Уява миттєво намалювала цілком зримий образ: місячне світло, плюскіт води і… бліда постать, що стоїть у воді, розчісуючи довге зелене волосся. Й обличчя сумне, з дуже знайомими рисами. Зорянка відчула незбагненне хвилювання і водночас приємний щем.
