Русалка

— Бачила. Раз, коли була ще молодою. Вона стояла на тому ж місці і співала нашу улюблену пісню. Проте коли я наблизилася, вона розчинилася у повітрі.

— Бабусю, я знаю, як повернути твою сестру додому! — Зорянка стиснула гребінець аж пальці побіліли.

Вона розповіла про зустріч із Русалкою і про її прохання завити для неї березу.

— Ми спробуємо, — бабуся залишила на ряднинці під липою запашні трáви для оберегів і покликала онуку до хати.

Пізнього вечора вони удвох вирушили до річки. Вітер погойдував гілля дерев і трави. На небі з’явилися перші зірки, ледь віддзеркалюючись у воді. Неподалік росла гнучка береза, і бабуся з онукою взялися обвивати її, прив’язуючи різнокольорові стрічки та шепочучи:
«Берізко, берізко, зав’яжи долю, що загубилася, поверни сестру додому, що заблудилася!»

Вітер раптово стихнув, і вода в річці стала гладкою, немов дзеркало. Повітря наповнилося пахощами мокрої кори, стиглих трав і далекого дощу, а серця старої жінки і юнки — незбагненними передчуттями.

І тоді із плеса Південного Бугу повільно виринула Русалка. Погляд її був водночас мрійливий і загадковий, ніби вона несла в собі тисячі споминів про давні часи, що губилися у безкрайніх водах.

— Зореславо, це справді ти? — в очах сестри відбивалося вечірнє небо.

Русалка наблизилася до берези й торкнулася кольорових стрічок. Усе довкола застигло в дивній непорушності. Мить — і замість напівпрозорої Русалки постала молода жінка у довгій вишитій сорочці, із розплетеним рудим волоссям, таким самим, як було у бабусі в молодості.