Русалка

— Ти мене знаєш. І маєш схоже ім’я на те, яке колись дали мені.

— Я… ніколи тебе не бачила, — мовила дівчина, хоча істота видалася їй ще більше знайомою.

— Але я знала твою бабусю. Я — Русалка. Розчеши моє волосся, — холодний вітер шарпнув сорочку Зорянки.

Дівчина завагалася, але ненадовго. Русалчин голос таки спонукав її простягнути вперед руку з гребінцем, який аж запульсував теплом.

— Спочатку зніми вінок з осоки, — попрохала Русалка.

Зорянка торкнулася гребінцем до зеленого волосся, і за мить перед її очима виник зовсім інший світ.

Молода жінка, схожа на Русалку, в традиційному українському вбранні стояла біля річки. Вона водила гребінцем по волоссю, співаючи журливу пісню:

Перекочує камінчики вода,
В мареві гойдається заплава.
Сплять дитячим сном на луках трави,
Мріє в тиші дівчина руда…

Поруч сиділа інша юнка — в ній Зорянка упізнала свою бабусю Марфу. Досі дівчата плели вінки, назбиравши для того найпишніших квітів.

Раптом зірвався жахливий вітер, небо закрили темні хмари. Вода закрутилася виром, здійнялася бурунами, потягнувши за собою у глибінь і красуню, яка співала.

— Я була сестрою-близнючкою твоєї бабусі, — долинув сумний голос Русалки. — Вона залишилася на березі, а я стала частиною ріки. Проте тепер, коли ти знайшла мій гребінець, є можливість повернути все назад.

— Як саме? — запитала здивована Зорянка.