Русалка

— Я вдома, — ступила крок до сестри, і сльози покотилися з її очей.

Зорянка заклякла. Перед нею стояла молода жінка, про яку раніше вона ніколи не чула. Сестра Марфа підбігла і згорнула її в обійми так міцно, як тільки можуть обіймати ті, хто, нарешті, знайшов рідну людину після довгої розлуки. Зав’язана береза тихо шелестіла листям, а річка більше не ховала в собі тіней минулого.

— Тепер ти розумієш, звідки твоє ім’я, дитино? — мовила бабуся до Зорянки.

Дівчинка кивнула, стискаючи в руках старий гребінець, що більше не належав світу русалок. Вони утрьох повернулися додому, тримаючись за руки. А над річкою розцвів місяць, немов благословляючи давню таємницю, яку більше не треба ні від кого приховувати.