Русалка

— Хто це? — її очі, великі, кольору неба перед бурею, заблищали від цікавості. Але ніхто не відповів. Лише вітер за вікном поворушив гілками старої липи. Зорянка узяла гребінець зі скрині й відтоді носила його в кишені.

Наступного дня в місті почали готуватися до Русалчиного тижня. Дівчата плели вінки, щоб пускати їх на воду, а старші жінки завивали березу, закликаючи добрий врожай і мир у домі. Бабуся Марфа навчила Зорянку зав’язувати стрічки на гілках, промовляючи:

— Берізко, берізко, зав’яжи мою думку, дай мені сили і правди.

Зорянка повторила ці слова й раптом почула шепотіння вітру…

Якось увечері вона пішла до річки Південний Буг, щоб пустити свій вінок. Коли нахилилася до води, побачила, мов у дзеркалі, постать, яка розгортала блідими руками густе латаття. Знекровлене тіло було подекуди вкрите лускою.

— Ти прийшла, щоб повернути мій гребінець? — її руки злегка тремтіли, ніби таємниця, яку вона так довго зберігала, тепер готова була вийти назовні.

Зорянка завмерла. Серце калатало, мов дзвін перед наближенням грози. Вона відступила на крок назад. Гребінець боляче врізався в долоню, і його гострі зубці, наче металеві шипи, впилися у шкіру, залишаючи пекучий слід.

Бліда постать стояла у воді, а її довге зелене волосся мерехтіло на поверхні, мов водорості, танцюючи в ритмі течії. Легкий вітерець грайливо бавився із хвилями, додаючи воді мрійливого сяйва.

— Хто ти? — Зорянка примружилась, щоб краще розгледіти її обличчя.