Русалка

— Виконай давній обряд. Завий березу для мене, як це робила твоя бабуся. І тоді я зможу повернутися туди, де мені належить бути.

Наступного ранку, коли сонце лише пробивалося крізь туман, онука вибігла на подвір’я. Її бабуся вже сиділа під липою й перебирала запашні трáви для оберегів.

— Доброго раночку, бабусю, — лагідно почала Зорянка. — Скажи, а в тебе була сестра?

— Чому запитуєш, дитино? — пучечок трави впав із рук старенької.

— Я знайшла ось це, — дівчина простягнула гребінець. — І бачила дивний сон… Про річку.

Бабуся Марфа довго мовчала, заламуючи старі зморшкуваті руки, ніби шукала потрібних слів серед спогадів, що давно розмились під натиском часу. Дивилася у далечінь, а обличчям пробігала тінь невимовного болю.

— Це її гребінець, — зрештою бабуся торкнулася шкарубкими пальцями хвилястого візерунку. — Моєї сестри Зореслави.

— А що з нею сталося?

— Це було на Русалчин тиждень, — бабуся поволі озирнулася довкола, наче там, серед шелесту старих дерев і тихого погойдування трав, і гніздилося її минуле. — Ми з сестрою плели вінки, пускали на воду. А потім вона захотіла скупатися. Я просила її не робити того.

Бо знала, що в русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хіба що київські відьми. «Лише вони не бояться русалок» — казала колись наша тітка. Та Зореслава не послухалася ні її, ні мене. Вода в Південному Бузі була спокійною. Та коли сестра попливла від берега, раптом здійнявся сильний вітер, небо потемніло від хмар. Назад вона не повернулася…

Зморшкуватою бабусиною щокою поволі скотилася сльоза.

— І ти її більше не бачила? — запитала Зорянка перше, що спало на думку.