Казка про Казку

З часів давніх-прадавніх, жила на світі Казка. Це була вродлива дівчина, що завжди залишалася юною і прекрасною. Як і будь-яка дівчина, Казка любила змінювати свій одяг,  зачіску і колір волосся. І тільки її зелені очі, замріяні, глибокі, дивовижні залишалися незмінними. Люди, яким пощастило зазирнути у них, могли побачити те, що не помічали інші.

taleshouse

Жила Казка у будиночку,  у долині Книжкових Сторінок, одразу за Обкладинкою. Її будиночок був і невеликим і великим водночас. Зовні він здавався малесеньким, майже не помітним, але у ньому завжди знаходилося місце для  усіх-усіх на світі казкових героїв. Кого тут тільки не було! От заплющ очі і уяви кого завгодно! Уявив? Так от він теж мешкав у казковому будиночку!

Казка дуже любила блукати людським світом. Потрапляла вона туди дуже просто – виходила зі сторінок відкритої книги. Казка ніколи не ховалася від людей, це люди її не завжди помічали.

Рідко хто з дорослих звертав на неї увагу, а як помітив, усміхався і тоді  вони разом вирушали у цікаву подорож. Але навіть ті дорослі, що помічали Казку, часом соромилися цього, і робили вигляд, що зовсім нічого не помітили. Вони боялися, що інші будуть з них сміятися і вважати дивними, або, навіть, божевільними.

А от із дітьми такого не траплялося. Вони радо помічали Казку всюди і самі вміли вигадувати казкових героїв, яких Казка одразу же поселяла у своєму будиночку.

Найбільше Казка любила подорожувати людським світом на новорічні свята. Бо, діти на неї чекали і шукали її скрізь! У парку, де ставили велику новорічну ялинку, у сніжинках, що м’яко падали за вікном, у прикрашених до свят вітринах магазинів, дитячих садочків і шкіл. Тому що у цей час реальний і казковий світи зустрічалися. І Казка, дивлячись на захоплених малюків ставала ще чарівнішою і цікавішою.

hny

Залюбки Казка з’являлася на дитячих спектаклях, коли самі дітки грали на сцені і перетворювалися на казкових героїв. Приходила до шкіл, коли вчителька на уроці відкривала замість звичайного підручника, книжку з казками.

Одного разу, напередодні зимових канікул, Казка завітала до однієї школи. Хлопчик на ім’я Іванко відкрив книжку, коли розповідав однокласникам про свою улюблену казку. Казка була рада опинитися серед зацікавлених малюків. Як раптом, один з хлопців голосно вигукнув:

— Це все брехня!

— Та ні, Альберте, це ж казка! — відповів йому Іванко.

— Ні! Ні! Це брехні, брехні! Усі казки — це брехня, такого не буває! — сердився хлопчик, якого називали Альберт.

Кожне повторюване Альбертом слово «брехня» болісно кололо Казку у саме серце. Вона дуже засмутилася.

— Це просто зайве марнування часу! — продовжував далі Альберт

— З чого це ти взяв?

— Так тато каже!

— Твій тато помиляється! Чуєш, он літак у небі летить, а колись це теж вважали казкою!

— Мій тато ніколи не помиляється! — Альберт розлютився і хлопці мало не побилися. Добре, що вчителька вчасно це побачила і втрутилася.

Коли закінчилися заняття, по всіх діток прийшли батьки. За Альбертом приїхав тато.

boyfather

Це був хмурий чоловік. Ніхто з дітей ніколи не бачив, щоб він коли-небудь посміхався. Він швидко забрав Альберта, бо вони поспішали. Вони завжди поспішали, бо день у Альберта був розписаний вщент. Він ходив на англійську і німецьку мови, на плавання, в музичну школу і ще на кілька додаткових занять.

У нього не залишалося ані хвилинки, аби просто побавитися і помріяти. Бо його тато вважав, що це марнування часу, бо хотів, щоб Альберт виріс і став серйозним і поважним дорослим. Він його навіть назвав Альбертом на честь видатного вченого — Альберта Ейнштейна.

Перед сном, зазвичай, діткам читали казки, але не Альберту. І не тільки тому, що тато вважав казки пустими вигадками та брехнею, а ще й тому, що втомлений Альберт дуже швидко засинав і ніколи не бачив сни.

Після побаченого і почутого у школі, Казка засумувала. Вона стала втрачати барви і перетворюватися на сіру тінь. Ні, вона не гнівалася на Альберта, але замислилася, як так зробити, щоб він повірив у неї. Це могло статися тільки тоді, коли Альберт сам відкриє книжку казок.

І ось, за кілька днів до Нового Року, сталося так, що батькам Альберта терміново потрібно було поїхати у інше місто. А хлопчика було вирішено відвезти до бабусі, татової мами, яка жила у селі. Альберт дуже рідко бував у бабусі, бо його тато чомусь не любив туди їздити.

village

— А що я там буду робити? — запитав Альберт, який звик до свого насиченого життя.

— Що ж, візьмеш із собою книжки і будеш займатися, — відповів тато.

І Альберта повезли у село. Їхали вони довго-довго, і чим далі тим більше снігу було навкруги. Великі будинки скінчилися, все більше їм траплялися маленькі будиночки, вкриті снігом, мов шапками.

Їх зустріла бабуся, яка  дуже зраділа гостям. Вона приготувала смачну вечерю, але тато не міг затримуватися, він швидко попрощався і поїхав. Бабуся навіть не встигла подарувати йому светра, якого сплела для нього.

У бабусиному будиночку було надзвичайно тихо. Єдине, що можна було почути, це те як старий годинник на стіні відміряв час.

Альберт розклав свої речі і з жахом виявив, що вони забули усі його книжки і завдання! Що ж він буде тепер робити! Можливо, у бабусі є якісь книжки?

— Бабусю!

— Що, мій зайчику?

— А в тебе є книжки?

— Аякже! Це книжки твого тата! Я їх усі зберегла, зараз принесу.

Альберт зрадів — якщо це татові книжки, значить щось корисне і він не буде марнувати час.

Бабуся принесла велику коробку.

boxb

— Ось! Які завгодно, читай!

Альберт нетерпляче відкрив коробку і… закляк від здивування. У коробці були тільки книжки з казками!

— Бабусю!

— Що, сонечко?

— А це точно татові книжки?

— А чиї ж іще? Звісно татові. До того ж це його улюблені!

Як же так, не міг зрозуміти Альберт, тато марнував час читаючи… вигадки, брехня? Треба розібратися. Можливо, ці книжки тільки здаються такими?

І Альберт відгорнув Обкладинку.

Казка привітно усміхнулася  і зазирнула йому у вічі.  Потім вона узяла його за руку і повела Стежкою Великих Пригод.

За деякий час бабуся зазирнула у кімнату і побачила Альберта, що так само сидів біля коробки з книжками. Він читав і не міг відірватися.

— Голубе мій, а йди-но поїси трохи, бо так і змарнієш!

— Ага, зараз, зараз, бабусю, тут такий момент цікавий…

— Та потім дочитаєш, в тебе ж іще купа часу! – усміхнулася бабуся.

Альберт, хоч трохи і відчував голод, але не хотів нікуди йти з кімнати. Йому було так затишно, так тепло. Чи це такий теплий светрик, що зв’язала йому бабуся, чи щось інше…

Йому нікуди не треба було бігти, бо він нікуди й не запізнювався. А ще було відчуття того, що попереду на нього чекає щось неймовірне.

Хлопець читав до пізнього вечора, коли за вікном на чорному-чорному небі рясно висипало жмені зірок і з’явився рогатий місяць а під ними стояли запорошені білим снігом дерева.

circle

— Такого у місті не побачиш! — вражено прошепотів Альберт, що притулився до віконця. Він із жалем відклав книжку і пішов спати. І йому наснився дивовижний казковий сон. Напевно, вперше у житті.

Наступного дня випало ще більше снігу. Діти на вулиці ліпили сніговика, гралися у сніжки і каталися на санчатах.

— Альбертику, а піди і ти з дітками пограйся, диви, яка погода казкова!

Альберт підняв очі від книжки. Казкова погода? Як це?  Неохоче, але він вийшов на двір…

Через кілька годин, мокрий, весь у снігу, з червоними щічками і носом, трохи змерзлий, але задоволений, Альберт повернувся в бабусину хатину. І з’їв увесь обід, чого раніше ніколи не було!

Кілька днів пролетіли у читанні книжок і у прогулянках. Бабуся знайшла на горищі старі татові санчата, тож Альберт тепер міг летіти на них з великої снігової гори разом з іншими дітьми.

Казка раділа, вона знову стала яскравою і дивовижною. Усі ці дні вона майже не виходила з Альбертової кімнати, тому, що та чи інша книжка завжди були відкриті.

Вона вмощувалася десь у куточку, біля невеличної новорічної ялинки, і плела на спицях. Тільки плела вона не светрики, як Альбертова бабуся, а дивовижні історії з чарівної пряжі. Іноді її присутність видавав дзенькіт дзвіночків на ялинці, або блиск ялинкової іграшки. І Альберт відчував її присутність і почувався чудово.

Останній день року вже добігав кінця. Ось-ось вже мав прийти Новий Рік. Старий годинник на стіні відміряв останню хвилину.

clockold

— Мерщій, загадуй бажання! – штурхнула його бабуся.

— Та це ж… — він хотів сказати «дурниці», але припнув язика… — а якщо… Я хочу… я хочу, щоб мій тато повірив у Казку… —   прошепотів він і якраз вчасно. Годинник пробив дванадцяту годину. Новий Рік розпочався.

За кілька днів приїхав тато. Він був, як завжди заклопотаний і поспішав, —

— Давай, Альберте, збирайся швидше, мама вже вдома чекає! Ох, це ж Новий Рік, а я забігався і не встиг купити тобі подарунок… Що б ти хотів?

— А подаруй мені оцей вечір, — попрохав хлопчик

— Вечір? Як це?

— А отак, просто побудь тут зі мною і бабусею, нікуди не поспішаючи.

— Але ж…ми справді поспішаємо, і мама на нас чекає…

— Нічого, ми її попередимо, то як?

— Ну, добре… якщо ти так хочеш…

Альберт узяв тата за руку і повів у свою кімнату.

— Спочатку, надягни ось це. Це светр, якого тобі зв’язала бабуся…

— Але ж, — тато засумнівався, — я ж в ньому виглядаю якось… не солідно…

— Та ні, тобі в ньому дуже гарно, дивись — у мене такий самий!

І тато вагаючись, але все таки надягнув светра.

— А тепер ходімо гуляти! На дворі така казкова погода і сніг такий, що ми зможемо зліпити сніговика і покататися на санчатах! Ну, пішли, пішли, — потягнув Альберт тата за руку.

— Казкова погода? Що з тобою, Альберте, ти не захворів? Ти ж знаєш, що все це…

— Ні, це ніяка не брехня! Погода і справді казкова, пішли, я все тобі покажу!

Тато неохоче, але таки одягнувся і пішов за Альбертом.

На дворі було дуже багато снігу. Пухнастий, він лежав на гілках дерев, на червоних гронах калини, на парканах і дахах будиночків, від чого ті ставали схожими на маленькі кекси у білій глазурі.

snowing

Альберт з татом чудово провели час, зліпили аж три сніговики — тата, маму і синочка. Гралися у сніжки, борсалися у снігу. Тато Альберта вже й забув, що він солідна доросла людина. Раптом він зупинився, подивився кудись далеко-далеко і, повернувшись до сина, сказав:

— Казка, кажеш? А хочеш, я відвезу тебе у гості до Казки?

Альберт не міг повірити, що це говорить його тато!

— Хочу, хочу! — радісно повторював хлопчик зручно вмощуючись у санчатах.

І тато швидко побіг кудись праворуч за бабусину хату. Альберт вчепився у санчата, щоб не впасти, бо вони майже летіли! Ось промайнули кілька сусідських будиночків, потім вони ще кілька разів повертали вулицею, і нарешті завернули за останній будинок  у селі і несподівано  опинились у лісі.

Сполохана ґава, що сиділа на верхівці старого вузлуватого дуба, побачивши людей, голосно каркнула і наклонивши голову з довгим дзьобом роздивлялася прибульців то одним то іншим оком. «Це вартовий», — подумав Альберт.

Тато повіз Альберта крізь засніжені дерева і кущі ледь помітною стежкою серед високих снігових наметів. Він зупинився, вийшовши до невеликого озера.

Навкруги панувала абсолютна тиша. Така, що Альберт чув стукіт свого серця. Десь з дерева впала купка снігу, що була заважка для тоненьких гілочок. На гілочки одразу прилетіли дві синички. Далі пройти було неможливо, бо стежка закінчилася, а сніг був дуже глибокий.

mansn

Альберт підвів голову і побачив, що з неба знову летять сніжинки. Вони летіли дуже повільно, кружляючи наче у танці. Хлопцю навіть здалося, що він чує тиху мелодію, чи це просто був вітер… Він подивився на тата і побачив, що той  теж прислухається до чогось, але потім тато тряхнув головою, наче відганяв небажану думку.

А це ж вона співала. Казка! О, як шкода, що вони її не бачили! Вона стояла посеред озера у вбранні, що, здавалося було зіткане з безлічі пухнастих сніжинок, оповите мереживом  крихітних бурульок, що виблискували наче діаманти.

Вона співала Казкову Пісню Зими і під цей  спів танцювали сніжинки. Синички цвірінькали – підспівували їй на свій лад. У такт мелодії застукотів дятел. Альберт навіть зміг розгледіти цю строкату пташку на дереві. А потім, прямо перед ними, пробіг біленький зайчик. Він зупинився на хвилинку, нашорошив свої великі вуха і потягував  носиком повітря. Та зачувши людей швидко дременув у кущі.

— Тут справді живе Казка… — захоплено сказав Альберт татові, — чому ти раніше не привозив мене сюди? Ти забув про це місце? — але тато нічого не відповів, тільки опустив очі і стенув плечима.

— Ну, нам вже час повертатися, — швидко промовив він, розвернувся і повіз Альберта назад, а хлопець обернувся і помахав ручкою на прощання.

Вони повернулися у бабусину хатинку, коли вже майже стемніло і бабуся вже почала хвилюватися, що їх не було так довго.

— Ми були в гостях у Казки!

За вечерею, Альберт розповів бабусі все, що вони побачили, почули і відчули у лісі.

— Ну що, може вже поїдемо додому? — знов почав тато

— Ні, ще ні…

— Що ж тоді робитимемо?

— Почитай мені книжку!

— Що?

— Ось, дивись, тут їх ціла коробка. Я майже усі прочитав!

— Це ж… це ж мої книжки… Де ти їх знайшов?

— Бабуся дала…

— Я ж її просив їх викинути, а вона…

— А вона їх зберегла! Вони такі цікаві! Навіщо ти хотів їх викинути?

— Ну, розумієш, коли я був малим, то дуже захоплювався казками, різними фантастичними історіями, був мрійником… Але мені завжди казали вчителі і інші дорослі, щоб я оце кидав ті казочки і починав жити у реальному світі, бо то все вигадки, брехня і я тільки марно витрачаю час. Мені ставили погані оцінки, сварили… І одного разу я вирішив позбутися і мрій і казок назавжди.

— І що, ти більше ніколи не мріяв?

— Бувало, але я одразу відганяв такі думки.

— Ось, читай! — Альберт витягнув якусь книжку навмання.

— Ну, добре, я спробую…

І тато відгорнув Обкладинку.

Казка всміхалася і зазирала Альбертовому татові у самі очі і навіть кудись глибше. Туди, де колись давно тато заховав усі свої дитячі мрії і захоплення. І забув про них. Звісно він цього не бачив, але відчував. Відчував її теплий погляд, що породжував цікавість, бажання перегортати сторінки і бігти очима за літерами, коли у голові виникали різні образи. Віддалятися від реального світу, йти поряд з героями книги, співпереживати з ними усі їхні пригоди і врешті, з жалем, перегорнути останню сторінку.

sleeping boy

Тато і не помітив, що Альберт вже давно заснув. Він все читав і читав до самого кінця. А тоді він сів біля коробки і почав роздивлятися свої старі книжки, відкривати, гортати, згадувати і усміхатися, пригадуючи як читав їх уперше.

Казка не покидала той дім усю ніч. Вона гладила по голові сплячого Альберта, навіюючи йому чарівні сни і споглядала за цим дорослим чоловіком, який зараз нагадував їй того маленького хлопчика, яким вона його пам’ятала.

 

Казка про Казку

Пригоди Ласі

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->