Райдужні чоловічки

Збігає з неба веселка. Довга і пряма, наче дорога. Вона починається дуже високо, ще вище, десь серед хмар. Якщо піднятись туди, куди людське око без спеціальної допомоги потрапити не здатне, можна побачити як там, у голубій височині, веселка починається біля невеличкої охайної хмарки. А на хмарці стоїть будиночок. І живуть у ньому чоловічки — семеро братів, геть однакових на вигляд.

Брати цілими днями дуже зайняті — вони чародійничають. Збирають на небі різнокольорові краплини та обережно розкладають їх у завчасно наготовлені сім відерець. Кожен у своє. І ні в якому разі не можна переплутати. Бо станеться жахлива річ — кольори змішаються, і веселка ніколи більше не спуститься з неба на землю.

Набравши повні відерця, брати йдуть спати. За ніч фарба наповнюється лагідним сяйвом зірок, Місяць жбурляє в неї щіпку свого блискучого пилу. І зранку відбувається найцікавіше — брати починають створювати небесний шлях.

Карл, він найстарший, підіймається першим та стає до роботи. Він бере своє відерце, ретельно прицілюється, робить помах, і ось з неба побігла смуга яскраво-червоного кольору. Слідом просинається Орін, солодко позіхає та спішить на поміч брату. Поруч з червоною з’являється помаранчева смуга — вони дружно біжать униз, поблискуючи в перших променях сонця своїми гладкими рівними доріжками.

Жак та Зак, прийшла їхня черга, завжди підіймаються разом. Разом заправляють постіль, разом вмиваються та разом беруть свої відерця. Мить — і барвистими стрічками попрямували донизу жовта та зелена смужки. На порозі з’являється Гуф. Він ще трохи сонний, але брати кваплять його, і блакитна смужка додається до перших чотирьох. Прийшла черга Сліка. Він поважно бере своє відерце, старанно вимірює відстань та запускає униз синю хвилю. А де ж Філ? Все майже готове, лишилось додати останній колір. Але двері хатинки не відчиняються. Останнє відерце з фарбою самотньо стоїть в оточенні шести порожніх відер. Філ захворів.

Напередодні він задовго грав у доганялки з осіннім дощиком та промочив ноги. І тепер він лежить у ліжку з величезною грілкою на лобі та стогне. І нікому виплеснути останнє відерце, а без нього веселка сумно застигла посеред неба, не в змозі торкнутись краю землі.

– Що будемо робити, Карл? – шестеро братів зосереджено морщать лоби. – Може, хтось з нас виконає роботу Філа?

– Спробуємо, – невпевнено відповідає Карл. – Нумо, Оріне!

Орін бере останнє відерце з фарбою, розмахується та з жахом завмирає на середині помаху. Підняте відерце повільно опускається на місце, по дорозі проливши на білу поверхню хмарки кілька крапель помаранчевої фарби. Помаранчевої! Але ж у відерці була фіолетова!

Брати по черзі беруть відерце. І його зміст по черзі змінює свій колір. Миттєво, як тільки кожен з них торкається ручки. В них є червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний та синій. Всі кольори, окрім фіолетового. Всі, окрім того, єдиного, який їм потрібен.

– Що будемо робити, Карл? – знову питає Орін.

Сонце вже високо, ніколи раніше у цей час небо не зоставалось без своєї різнокольорової дороги. Навколо збираються пузаті сірі хмари, вони супляться та погойдують своїми товстими животами.

– Нам потрібна дорога! – сердито бурчать вони. – Як ми без неї спустимо на землю дощ?

Брати розгублено дивляться навкруги та не знають, що відповісти. І допомоги попросити ні в кого.

У щільній стіні хмар намітився якийсь рух. Легкий вітерець випурхнув та підлетів до Карла.

– Не сумуй! – підбадьорливо проспівав він. – Я покличу Сонце. Воно зможе зарадити вашій біді.

Вітерець привітно змахнув та зник вдалині. Брати лишились чекати, а недороблена веселка продовжувала самотньо висіти посеред блакитного неба.

Скільки часу минуло — брати не могли сказати. У Сонця завжди повно справ, та й вітерець у дорозі міг затриматись, він теж доволі заклопотана особистість. Фарби веселкових смужок почали тьмяніти, хмари роздратовано крехтіли та штовхалися. Зненацька двері будиночка прочинилися та з-за них виглянув Філ. Який в нього був вигляд — борода сплуталася, одяг натягнуто абияк, у носі — нежить.

– Я виконаю свою роботу!

Перш ніж брати встигли його спинити, Філ взяв відерце та плеснув фарбою в небо. Все було б добре, але через хворобу Філ ослабів та сил на потрібний кидок в нього не вистачило. Фарба не долетіла до незавершеної веселки, замість цього вона плюхнулася на чоло невдоволеної старої хмари, створивши там велику фіолетову пляму. Від несподіванки хмара загойдалась, зіштовхнулась з іншою, та — з наступною. Що тут почалось — нічого не бачачи через свої переповнені дощем животи, хмари налітали одна на одну, штовхалися та падали на спини, влаштовуючи неймовірний безлад.

– Обер…ежно! – хотів застерегти Карл та не встиг.

Молоденька сіра хмарка, ухиляючись від поштовху сусідки, наскочила на веселку та уся перемазалася. З цікавістю розглядаючи своє нове різнобарвне вбрання, вона не помітила, як на неї налетіла інша хмара. А потім ще одна. Кілька хвилин, і від веселки не лишилося й сліду. Натомість утворилося ціле поле різнобарвних хмар — усіх кольорів та відтінків. Тут були смугасті хмари, хмари хвилясті та у цяточку. Одна хмара повністю перефарбувалась у жовтий колір та сяяла, наче мале сонце. Брати з жахом дивились на навколишній різнобарвний небосхил та гадали, що тепер буде.

І тут прийшло Сонце.

Воно дуже поспішало, але як ми вже знаємо, у Сонця багато справ, тому прийти раніше воно не змогло.

Воно уважно роздивилось кожну з пофарбованих хмар, потім перевело погляд на засмучених братів та розсміялося.

– Ви чого носи повісили? – і сонячний промінь лагідно вщипнув Карла за підборіддя. – Ну пофарбували ви сьогодні половину мого хмарового царства, що з того? Значить, сьогодні в нас буде особливий дощ — такий, якого ще не бувало.

Сонце змахнуло променями та сім пустих відерець наповнилися легким теплим світлом. Брати по черзі взяли відерця та вилили їх на небосхил. Донизу побігло сім смужок — рівних, сяючих, але повністю прозорих. Жодної краплини фарби в них не було.

Сонце грайливо підморгнуло братам та повернулося до натовпу закляклих у нетерплячці хмар.

– Прошу. – ласкаво вказало воно на початок прозорого мосту. – По черзі, не штовхатися.

До мосту підпливла перша хмара, розмістила на ньому свій великий важкий живіт, з якого побігли різнокольорові струмочки. Стікаючи вниз по мосту, вони ставали все чистішими та чистішими, а фарба, що була в них, розтікалась прозорими доріжками, наповнюючи їх — кожен колір заповнював відведене йому місце.

Спорожнивши пузо, хмара відпливла, на її місце встала інша. Нова порція різнокольорового дощу — нова порція веселкових фарб повернулась на доріжки. Потім ще й ще. Хмари виливали свої краплі, і на небі все яскравіше вимальовувалась нова чудова веселка. І сяяла вона, як ніколи раніше.

Остання малесенька хмарка вичавила з себе останні кілька краплин. Вони збігли по мосту та дощ закінчився. Спустошені суттєво схудлі хмари розбрелися по своїм справам. На неймовірно-блакитному, ясному небосхилі, переливаючись свіжими фарбами, сяяла веселка.

З того дня брати почали створювати веселку саме так. З неба спускається міст, але ні ти, ні я його не бачимо. І лише після того, як виллється на землю вся накопичена у хмарах волога, прозорі доріжки мосту починають сяяти яскравими веселковими фарбами.

Веселка з’явилась на небі – значить, дощ закінчився й можна знову бігти на вулицю, ловити тепло лагідних сонячних промінців.

Райдужні чоловічки

Сила навчання

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->