Кишеньковий струмочок

– Дзьорк! – Щось забулькало в кишені.

– Дзьорк, дзьорк! – Долинуло з іншої.

Івась завмер, прислухався – тихо. Але ж щойно був якийсь звук. І долинав він знизу, з району кишень. Невже туди вода потрапила зі склянки, якою він грався в тій величезній калюжі? Мама сваритиметься, якщо на курточці будуть плями. Треба перевірити.

Обережно, одним пальцем Івась почав пхати долоню до правої кишені. Намацав камінчик, він був сухий, і хотів вже долучити до перевірки другий палець, як хтось заволав тоненьким дещо писклявим голосочком:

– Ну от навіщо ти мене з мого замку зіштовхнув? Обережніше, незграба!

Івась похапцем висмикнув палець й завмер наче лелека, що збиралася злетіти, але раптом передумала. Потім повільно скосив очі на кишеню. Така сама, як завжди. Жодної мокрої плями, нічого не стирчить, ледь видно обриси камінчика крізь тонку тканину вітрівки. Може здалося? Мама застерігала, що він забагато з’їв печива на сніданок. Може, то від ненажерства?

– Дзьорк.

Цього разу звук був якийсь сумний, трохи тихший, але Івась добре почув його. Він йшов з кишені. Що воно таке? Як це взагалі може бути?

Він зайшов за будинок, заховався за велике дерево, і обережно зняв вітрівку. Без курточки було дещо прохолодно, але носити на собі невідомо що – страшніше. Івась ледь підняв краєчок кишені, з темної глибини якого на нього дивився плямистий бік звичайного дорожнього камінчика. Хлопець підібрав його біля величезної калюжі, що ввібрала в себе дощові потоки з усієї околиці. Здається, крім камінця у кишені нічого не біло, тільки щось ледь чутно дзюркотіло, наче невеликий струмінь води. Але ж тканина була повністю суха. Як це може бути?

Не наважуючись знову лізти до кишені руками, Івась підняв невелику паличку й спочатку поколихав нею камінчик крізь тканину кишені. Нічого. Ніхто не почав репетували. Івась трохи посмілішав, доторкнувся до камінця вказівним пальцем, потім витягнув його назовні. Камінь спокійно лежав на долоні, звичайнісінький, як мільйон інших камінців, що валяються на землі.

– Чого тобі? – раптом промовив той самий тоненький голос.

Івась відволікся на хвильку, а, може, й не відволікався зовсім, але з верхівки камінчика стікав донизу невеликий струмок, але землі не торкався, а наче просочувався в якусь невидиму щілину у повітрі. І голос, безперечно, належав саме йому.

– Чого дивишся? Може, краще додому мене доправиш?

– Куди? – Івась був такий здивований і здивувався ще більше, що не втратив здатність розмовляли.

Струмок образився.

– Що значить, куди? До калюжі, звісно.

– Ти там живеш?

– Зараз там, але це ненадовго. За кілька днів переберусь до іншого місця. Якщо ти віднесеш мене, звісно. Сам я не дійду.

Івась коливався, Струмок чекав. Потім, вочевидь стомившись від Івасевої нерішучості, дещо роздратовано поцікавився:

– То що? Віднесеш чи ні? Я ж тебе, зрештою, не просив мене до кишені пхати.

– А може я тебе додому візьму? Там краще, ніж у калюжі.

Струмок почав бігти швидше й вигинатись маленькими хвильками, наче сміявся.

– І як я потім до моря дістануся? Чи з твого дому туди таємний хід веде?

– До моря? – Івась дуже здивувався. – Ти сказав, що в калюжі живеш.

– Бачу, ти глухенький, – Струмок позіхнув. – В калюжі я тимчасово, на декілька днів. Потім далі – під землю, до річки, що несе свої води на величезній глибині. Там темно, геть темно, але річка знає, куди бігти, вона читає вказівки на скелях. Вона доправить мене до моря, погостюю там трохи й назад, додому. Відпочину, потім нова подорож, я ще океану не бачив, а це дуже цікаво.

– Тобто ти не щезнеш, коли калюжа висохне?

– Калюжі не висихають, вони ховаються. Під землю. І чекають нової нагоди, щоб вийти на цей бік поверхні. Дощ подає сигнал «можна виходити», і вони з’являються. Що, ніколи не помічав?

– Ні, я думав, вони висихають, бо дощова вода випаровується. Нам так у школі казали!

– Багато вони знають!

Струмок замовк, ще більше сповільнив свій біг й, трохи помовчавши, додав:

– Слухай, ходімо вже. Браття мої, мабуть, непокояться. Ще вирішать, що я без них у мандри подався й кинуться наздоганяти.

– А вас багато? – Івась обережно поклав камінчик додолу, щоб вдягнути курточку. – І всі, як ти? Я хочу познайомитись. Можна?

Струмок замислився.

– Бачиш, це дещо складно. Ми не звикли показуватись, бо ви, люди, занадто допитливі та незграбні. Ти спочатку всіх перемацаєш, потім почнеш випитувати й обов’язково тихцем запхаєш когось у кишеню, щоб віднести додому. А це не можна. Ми маємо повернутись. Усі.

Івасю дуже кортіло спитати, хто вони взагалі такі й що тут роблять, але після такої одповіді він не наважувався. Струмок з хвилину ледь помітною хвилею стікав донизу, потім трохи пришвидшився й повідомив:

– Добре, неси, а там побачимо, може й умовлю когось. Зрештою, ми ніколи раніше з вами не спілкувалися, їм буде цікаво.

Зворотний шлях до калюжі був дуже довгим. Струмкові кортіло швидше, він все пришвидшував свої хвильки, доки вони не перетворилися у крихітний водоспад. Івасеві було цікаво й лячно водночас, невдоволене журчання лякало його ще дужче. Врешті він оминув кут, калюжа починалась прямо за ним.

Але…

Її не було.

Не було зовсім – ні такої приємної на дотик багнюки, яка зазвичай скупчується на дні, ні вологої плями на землі, нічого – жодного сліду. Івась закляк, не наважуючись подивитись униз, на струмок. Той мовчав, було чутно лише дуже тихий, майже безмовний рух води, і Івасю здалося, що сталося щось жахливе, невиправне, незворотне.

– Вони пішли.

Струмок сказав це тихо. І майже в цю мить розплескався гучним сміхом. Краплини летіли на всі боки, ніс та права щока Івася змокли, здавалося, в його руках танцював невеличкий дощ.

– Пішли. Уявляєш? Злякалися та додому, або мене шукати. Це круто! Я ніколи ще не лишався сам!

– Але ж як ти тепер повернешся? Калюжі ж нема… Може, іншу пошукаємо? Десь має бути.

Івась почав озиратись навкруги, але Струмок зупинив його.

– Облиш. Інший спосіб є. Та можна ще вигадати, якщо знадобляться. Запам’ятай – якщо чогось хочеш та виникла перешкода – не можна здаватись. Треба пробувати й все вийде.

Потім трохи помовчав і додав:

– Мушу поспішати, бо такий ґвалт здіймуть. Підніми мене вгору, так високо, як тільки зможеш.

Івась випростав руку, став навшпиньки, намагаючись втримати рівновагу і не впасти.

– Приємно було з тобою потеревенити – з височини пролунав голос Струмка. – Тримай від мене подарунок. Його не можна покласти в кишеню, поклади його до серця, там, де має бути найдорожче.

Хлопчик відчув, як долоня спорожніла, і в цю ж мить над нею з’явилась маленька веселка. Усі її кольорові доріжки мерехтіли, наче крихітні струмочки фарби. Десь з хвилину вони провисіли у повітрі й поступово щезли. Івась доторкнувся долонею до місця, де була веселка, й приклав її до серця. Він почувався дуже щасливим.

І вдома мама чомусь не сварилась. Навіть коли побачила величезні плями навколо кишень.