Казка про закоханого стариганя, хворий Місяць та його дружину

1.

Це було в часи далекі.
Каже казка, що тоді
З нір мишей тягли лелеки.
Наче човен, по воді
Плив будинок кам’яний.
Дід-відьмак там жив лихий.
Відьму він тримав у хаті,
Щоби разом чаклувати,
Люд закляттями лякать,
З нього злото-срібло драть.

В ті часи жило у тітки
Злотокосеє дівча.
Стан вербою гнувсь сирітки,
Розум й лагідність в очах.
Дар від Бога діва мала –
Поцілунком повертала
Зір незрячим і її
Шанували ті краї.

Через гори, прірви, пущі,
Повні чорної імли,
Йшли до неї невидющі,
А царенка привезли.
Юнака пошанувала –
Длань його поцілувала.
Цар від радощів стрибав,
Бо синочок бачить став!

Владця дав за труд монету.
В той же вечір із ярка
Двоє вийшло, йдуть у хату –
Тягне відьма відьмака.
Він осліп, сидів в імлі,
Підзабув і чари злі,
Поцілунок у плече –
Скрикнув старець: „Гаряче!
Ой, умру! Ой, ні, заплачу!
Ой, я світло свічки бачу!“

Стариганю світ відкривсь!
Він на юнку подививсь:
– То оце її краса
Сотворила чудеса?
Проказав дідок пихатий:
– Ти мою прикрасиш хату!
Поголюся, уберусь,
Через тиждень повернусь.
Як не скажеш ти: „Люблю“,
То тебе й село згублю!

2.

Тітка скликала громаду
Та барона підняла.
Та сусіди – задом, задом,
А барон сказав нерадо:
– Що мені до справ села?
Тітка радить: „Вибирай:
Чи заміжжя, чи втікай
Непомітно в тьму нічну.
Хай гикнеться чаклуну!“

Учту в дім склика дідило:
– День іще – й вона моя!
До будинку поміж хвилі
Лугова пливе змія:
– Бачу, гуска є печена,
Є вино … А наречена?
По селу іде хвала,
Що вночі вона втекла!

Скисла ніч, неначе тісто.
Ось столичне славне місто.
Їде цар, за ним – вельможі …
– Добрий цар мені поможе! –
Дума діва. – О. владико,
Справедливий і великий,
Всюди бачу я біду,
В руку ворога впаду.
Ти – надія й сила краю.
Захисти мене, благаю!

Цар прохачку упізнав,
У палаці заховав
Між рабинь; дівча співає,
Підмітає, прибирає
Та шовкові килимки
Тче для царської дочки.
Про майбутнє їй бай-де:
Дід її тут не знайде!

3.

Спить чаклун, а відьма слуха,
Як «виводить він джмелів».
Розбудила діда муха:
– Все зробила, як звелів!
Села, замки обшукала,
Наречену упізнала:
Не змикаючи очей,
Килимки в палаці тче.
Труд важкий,  мала оселя,
Та чомусь вона весела!

Цар, цариця, слуги в ляці –
Чорні, тлусті, мов тхори,
Завелися у палаці
В кожнім закутку щури.
Дід, розлючений, мов біс,
До царя відправив лист:
– Від кохання ніц рятунку –
В снах, у мріях бачу юнку.
Царське право вибирати –
Чи з щурами проживати,
Чи усі щури втечуть –
Треба лиш дівча вернуть!

4.

Цар звелів дівча віддати,
Та воно втекло від варти.
Йде полями до ріки,
Оминаючи стежки.
Йде між стеблами осоту …
Шлях уперся у болото.
Ззаду – шум, за шумом – страх:
Йде нелюбий по слідах.

– О, болото, трясовина,
Заблагала сиротина,
– Я потрапила в біду,
В руку ворога впаду!
Ублагала трясовину.
Твань дівча, немов дитину,
Заховала у собі:
– Спи спокійно, далебі
Не віддам тебе нікому –
Чаклуну тим більше злому!

Мряка сіру ллє огиду.
Збивсь старезний дід зі сліду.
Підлетіли комарі:
– Що ви кажете? В норі? –
Дід їх слуха, – на стерні?
Що, вона в трясовині??

Кличе відьму злий відьмак.
Заклинають вампіряк
Та нечисту чорну силу:
– Де, чорти, вас всіх носило?
Все болото обійдіть,
Все, що можна, підпаліть!

Стогне твань, тріщить, палає …
Знову юнка утікає
Крізь ліси, поля, яри …
Зупинилась край гори.
У душі кепкує страх –
Йде нелюбий по слідах!

– Горо, лиха ти не знаєш,
Бурі станом розбиваєш,
Я потрапила в біду,
В руку ворога впаду.
Пожалій-бо сиротину!
Камінь вислухав дівчину,
У печері заховав,
Напоїв, заколихав:
– Не віддам тебе нікому,
Чаклуну тим більше злому!

5.

Знову старець збивсь зі сліду,
В голові від люті – чад …
Виповзає з-за бескиду
Пранцюватий скельний гад:
– Ти на вірний втрапив слід:
Заховав її бескид!
Кам’яні закрив він двері,
Спить дівча в тісній печері!

Знову відьма та відьмак
Заклинають вампіряк
Та нечисту чорну силу:
– Камінь лупайте щосили!
Кляту гору розваліть –
Лиш тоді дамо спочить!

Кам’яна тріщить вершина.
Утікає в діл дівчина.
У душі панує жах –
Йде нелюбий по слідах!
– Любий Місяцю, Свароже,
Тьми нічної Вогнебоже,
Світ усенький обійшла –
Допомоги не знайшла.
Порятуй, бо бачу злюку
Та його кістляву руку!

6.

Білий човен вниз поплив –
Місяць діву підхопив.
В небеса летить вона
На очах у чаклуна …
То не дим, не пил, не хмарку –
На Сварозі бачать плямку
Очі відьми й чаклуна:
– То вона! Вона! Вона!
Гей, пітьми нічної враже,
Наше нам віддай, бо скажем
Заклинання ми страшне –
Зле, пекельне, потайне!

7.

Місяць їм не дав одвіт.
Стариганів кисне вид.
Разом з відьмою відьмак
П’ятикутній креслить знак.
В казані кипить отрута –
Чорний корінь, чорна рута.
Чорні клуби рвуться ввись –
Круг Сварога обвились.
Маг гукає: „Заклинаю!
Ясен Місяць проклинаю!
Хай хворіє, хай маліє,
Сохне, блідне та старіє!“
Дав  поблідлий бог одвіт:
– Хто ламав небесний лід,
Той за злочин має кару –
Перетворення в почвару!
Небезпечно проклинать
Тих, хто вміє чарувать!

Місяць злого відьмака
Перекинув на вовка.
Відьму-злюку міднолицю
Перекинув у вовчицю.
Та закляття не зломить:
Став хворіть він і старіть.
Діва тяжко сумувала,
Серпик хворий цілувала,
І старий Сварог, як стій,
Став жаданий, молодий,
Міцносилий, працьовитий –
Як такого не любити,
Оминути хлопця-бога?..
Вийшла діва за Сварога.
Чоловік у небі світить.
Варить борщ дружина, діти
По небеснім ходять полі –
Світлі зорі злоточолі.
На спадання є рятунок –
Лади любої цілунок.
Воскрешає Місяць знов
Юнки вдячної любов.

8.

Вовк-чаклун ще довго жив,
Все на повний Місяць вив:
– Хо-о-чу-у дру-у-жби-и, хо-о-чу-у ми-и-ру-у,
Ти-и зніми-и із ме-е-не шкі-ру-у!
Та з небес – анітелень!
… Час ковта за днями день,
Відьмака десь кості скніють,
А вовки на Місяць виють,
Із полів, лісів та дюн
Завивають жахом ночі,
Як колись у шкірі вовчій
Вив злий предок – дід-чаклун.

Казка про закоханого стариганя, хворий Місяць та його дружину

Казка про Правду і Неправду

Казка про закоханого стариганя, хворий Місяць та його дружину

Неслухняний півник

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->