Казка про трьох нероб та довговуху трудівницю
Жив-був один бідняк. Мав жінку, діток, хатинку з городиком та довговуху тваринку — із тих, які возять людям лантухи, а вони замість подяки називають їх впертими та нерозумними. Так і гукають, буває: „Упертий та безмозкий осел! Дурна ослиця!“
Якось раненько ішов собі чоловік на роботу, а тваринка ішла за ним, морквиною похрумуючи — хазяїн пригостив. На спині мала мішечок з пряжею — по дорозі чоловік хотів його знайомому ткачеві продати. На веранді пишного будинку лежали троє багатіїв – з тих, за кого прикажчики, слуги та наймити працюють. Побачили вони трудівника з його довговухою помічницею й почали з них глузувати. Тваринка спіткнулася, нероби зареготали.
А хазяїн погладив помічницю по довговухій голові й каже:
— Не дивно, що ти спіткнулася. Кажуть мудрі люди, що не тільки байдикувати, але й споглядати чужі лінощі є погана прикмета. Не дивися на них, дивись на дорогу!
Пішли вони собі. А ледарі збурилися: як посмів бідак про них таке говорити! Вирішили дочекатися його повернення з роботи й знову поглузувати з нього ще й побити.
У сутінках чоловік повертався додому, за ним утомлено чапала, поскубуючи травичку, його довговуха тваринка: вони удвох на олійниці день відпрацювали. Нероби якраз кальян курили та вино пили.
— Гей, ти, — загукав до нього той з трьох дармоїдів, у кого найбільше шуміло в голові, — скажи, хотів би жити-веселитися так, як ми? Хотів би, га? Та не можеш!
— Та хай мене Небеса так жити боронять! — відповів працелюб.
— Це ж чому?
— Багач день і ніч тільки байдики бив.
В Аллаха бідак так спочить попросив.
Добу не трудив ні руки, ні ноги —
Надвечір нещасний сконав від нудьги! —
Відповів віршом чоловік і додав: „Це щира правда, шановні!“
— Зараз я скажу й покажу тобі усю правду! — посунув на нього другий нероба. Але тут довговуха трудівниця заревла на усеньке горло: „Й-а-а! Й-а-а! Й-а-а!“
Рев був такий голосний, що наляканий нахаба відбіг у сторону й загорлав:
— Та твій осел скажений!
— Обіцяли сказати правду, а сказали брехню, шановний, — відповів йому власник тварини. — По-перше, це не осел, а ослиця. По-друге, вона не сказилася, а реве тому, що вітається з вами. Вона завжди вітається з тими, кого вважає рівними собі за розумом.
— Ах ти ж! — кинувся з кулаками третій дука, але ослиця зрозуміла, що хазяїна ображають, й штовхнула нападника головою. Він бухнувся у калюжу й поліз із багнюки навкарачки, голосно лаючись. А трудівник та трудівниця, не дослухаючись до криків зневажених ними нероб, потюпали собі додому.
