Білочка-забудько
Кінець літа. Кущі рясніють від стиглих лісових горіхів, в траві повно грибів, на ялинках почали темніти-визрівати шишки. Тепло…
А маленькій руденькій білочці не тепло. Їй – спекотно! Це ж скільки ж до осені треба встигнути заготувати. Скільки треба зібрати горіхів, грибів, ягід, щоб взимку мало Білченя чим харчуватися! Скільки разів метнутися рудою блискавкою вгору і вниз! Скаче Білочка. Готується до холодів. «Прийде зима – все на користь буде!» – думає. І знову: вгору – вниз! На ліщину – під березу! Там – горішок зірве! А он де – грибочок знайде.
— Цих три горішки – от під той пеньочок, — думає Білочка, — Цей грибочок – он між тих корінців, а цей – он у те дупельце…
— Чим займаєшся, Руденька?! – питає Старий Їжачок.
— На зиму запасаюся, — відповідає Білочка.
— Добре робиш! – схвально киває головою Їжачок, — А навіщо так багато?
— Аж раптом забуду?! – знизує плечима Білченя…
— Добро робиш, — підтримує її Їжачок…
Настала зима. Кущі ліщини скинули листя. Земля вкрилась сніговою ковдрою. Тільки ялинки зеленими стоять. Вдосталь запасів у білочки. Он в тому дупельці – горішки. А між тими гілками, під листям – запас грибів сховано… Є ще невеличкий запас під пеньочком… Але де той пеньок? Занесло снігом. Є ще гриби між корінням. Але не знати того коріння. Забуло Білченя.
Наступного літа знову Білочка метушиться по лісовій хащі. Збирає гриби, складає запас горіхів… «Цих три горішки – от під той пеньочок, а цей грибочок – он між тих корінців, а цей – он у те дупельце…»
Тільки виріс новий кущ ліщини під старим трухлявим пнем і десяток підосичників виглядають червоними маківками з густої трави межі корені осики… Бо, коли ти робиш добро, то робиш добре! Навіть, якщо про це забув.
