Сорока-злодійка

На подвір’ї лісової школи сиділо ведмежа. Воно дивилось, як його друзі вовчик Сірий і лисичка Білолапка грають в класики.

Біля Бурого лежали блискучий гребінець і викрутка — друзі боялись загубити. Та й свого дзвіночка малий витяг.

Уроки вже закінчились, можна було трохи погуляти.

За медком сходити…

Ведмежа замріялось, та не на довго. Повернулось на звук дзвіночка, і порачило, як сорока Скрекотуха викрутку тягне в дзьобі.

— Стій!

Крик друга і решту повернув до колоди-лавки, але злодійка вже злетіла.

Лише не далеко — у школярів були захисники й серед птахів.

Сова вилетіла назустріч, і відібрала вкрадене.

Хотіла й Сороку затримати, але викрутка почала падати, тому й відпустила.

Вовченя чемно подякувало, і всі розійшлися по домівках.

Наступного ранку сорока Скрекотуха полетіла до своєї подруги ворони Каркарони.

І в гнізді у неї побачила блискуче дзеркальце.

— Яке воно гарне! Яке воно чудове! Дай мені його, будь ласка.

— Воно — єдина згадка від моєї прабабусі, придворної ворони, — сказала Каркарона. — Не можу я тобі його дати.

Та поки вона розвернулась щоб у гніздечку дірку підлатати, сорока дзеркальце схопила, і нумо втікати.

По дорозі ще й блакитну стрічку з берізки зірвала.

А біля білчиного дупла — намисто.

Та тут не втримала люстерко, і воно почало падати.

Злодійка кинулась за ним, а стрічка за гілочку кущика заплуталась.

І намисто розірвалось.

Сіла Скрекотуха біля того пенька та й плаче — хотіла собі все краще позбирати, а залишилася з нічим.

Почули плач той мурашки, і шкода їм стало сороку — вмить позбирали вони намистинки, зняли стрічку, і вийшло намисто ще краще, ніж було.

Та й дзеркальце залишилось ціле. Сорока відразу віднесла намисто назад до білочки, дзеркальце — до ворони з вибаченнями.

І з того часу ніколи нічого чужого не брала. Стала вона самою доброю і ввічливою в лісі. Тому звірята любили до неї в гості ходити і подарунки носити.