Мар’яна та лісовий король
Тільки тепер вона зрозуміла наскільки він високий. Той же продовжував пильно роздивлятися юну мандрівницю, очі його наче стали не такими суворими, проте дивилися підозріло. Від усього їхнього гурту облитого золотавим вечірнім промінням віяло терпкими лісовими пахощами, казками, старовинними легендами і таємницями. По землі від них ніби йшов електричний струмінь, заряджуючи все довкола енергією росту, життя, молодості.
«Та й цікаві ж вони», – тільки й могла думати Мар’яна, не знаючи, як розминутися і вийти на свій шлях.
Маленький старий підбіг до юнака, що судячи з усього правував серед них, і щось шепотів йому на вухо, для цього один із піших підставив йому своє плече, на яке той скочив із молодечою спритністю.
Юнак кивнув на знак згоди, хоча було видко, що він вагається. Вершники розступилися аби дати дівчині пройти. Коні тупцяли під ними, надимаючи великі вологі ніздрі, нічні пташки, що вже прокидалися і літали туди-сюди, сідали їм на плечі, щебетали, ніби оповідаючи свої новини.
— Бувайте, панове! – серйозно промовила дівчина і пішла повз них.
— Бувай, бувай! – відповів старий.
Вершники трохи посхиляли голови на прощання, тільки юнак лишився непорушним у глибокий задумі.
Коли Мар’яна відійшла достатньо далеко від тих людей, то обернулася, але вже нікого не побачила. В лісі вона рідко зустрічала кого-небудь окрім комах, птахів і тварин. Колись натрапила на змію, але такої дивини ще не бачила зроду. Може якийсь багач розважається. Вона й сама була з родини не бідної, з тих пір як її батько «пішов угору», змінюючи одну посаду на іншу, його донька багато чула і бачила з життя заможних панів та паній, проте все їй здавалося прісним, надто бундючним, позбавленим смаку. Але цьому панку фантазії було не позичати, коли він розіграв такий театр посеред глухого лісу: безліч акторів, костюми, коні, та навіть карета.