Вкрадене сонце
На березі найтеплішого моря, що зветься Темарунда, стояло невеличке рибацьке поселення. У ньому мешкало небагато людей, і всі вони добре знали один одного, завжди допомагаючи друзям і знайомим в біді.
Чоловіки щодня до схід сонця виходили в море, аби закинути сітки і поверталися із багатим уловом, розділеним порівну. А вдома на них очікували родини, затишок і радість. Мабуть, всі вони були щасливі, але найщасливішим почувався молодий Орлик – син старого шанованого рибалки.
Юний хлопець вже встиг опанувати ремесло, а крім того відрізнявся силою, спритністю та добротою. Цей відчайдух міг об’їздити навіть дикого коня на просторах прибережних степів. Та найголовніше – він кохав і йому відповідала взаємністю Дала – найвродливіша дівчина в їхньому селищі. Дала займалася ткацтвом і досягла у цій справі такої майстерності, що навіть з далеких земель приїздили купці по чудові тканини, зроблені нею. Дівчина навчала виготовляти яскраві матерії подруг та дітей. Всі навколо милувалися гарною парою та готувалися до весілля.
Вранці Дала виходила на берег, вдивлялася вдалечінь, туди де небо поєднувалося з морем, та на обрії вимальовувалися силуети рибацьких човнів. І їй здавалося, що її очі розрізняють саме човен нареченого. А потім відбувалося диво: зі смарагдових вод моря спливала малинова смуга, начебто розпечена жарина в руках умілого коваля. Вона круглішала, зростала і перетворювалася на червоний диск. Минала невловима мить і те вогненно коло виривалося з обіймів моря, злітаючи у простори рожево-блакитних небес. Так сходило Сонце, воно народжувалося, міцнішало під лементи чайок, під звук прибою, оповите пахощами трав. І погляди Орлика та Дали спрямовувалися до Сонця, а серця зливалися воєдино, незважаючи на відстань.
Закохані вітали світило піднявши йому назустріч відкриті долоні. У ці хвилини на нього ще не було боляче дивитися. Але потім воно ставало занадто палючим. Дівчина вдивлялася в золотаву смужку на морських рівнинах, якою прямували назад човни. Приставши до берега юний рибалка вистрибував з човна і щосили біг, розсікаючи хвилі, щоб поцілувати та понести на руках свою наречену.
– Я люблю тебе, як повітря, – мрійливо шепотів він.
– А я тебе, як світло Сонця, – чулося у відповідь.
Але якось трапилося лихо. Одного літнього вечора було погоже, ніч обіцяла тихе місячне сяйво, легкий вітерець та співи коників. Ваху – батько Орлика запропонував вийти на човнах після заходу, щоб закинути сітки на ніч. Всі рибалки погодилися з ним, поважаючи його досвід і знання.
Жінки з дітьми сиділи на березі, проводжаючи рибалок, співали своїх звичних пісень. Тільки душу Дали непокоїла тривога, тому вона мовчки застигла біля води.
– Чому ти така сумна, радосте моя? – запитав у неї Орлик, закінчивши готуватися до відплиття. – Не бажаєш усміхатися мені, адже твоя посмішка завжди приносить удачу?!
– Милий мій, я тривожуся, а чому і сама не збагну. Мучить серце неспокій, наче напередодні бурі. Умов батька не виходить сьогодні в море. Я передчуваю біду.
– Дало, не турбуйся, – хлопчина обійняв її, втішаючи, – поглянь-но, як добре навколо, ні хмар, що віщують негоду, ні вітру. Ти дарма непокоїшся: мабуть, втомилася, наткавши багато полотна. Відпочинь і побачиш, завтра ми матимемо стільки риби, скільки ще ніколи не бачили.
Говорячи все це, Орлик і сам прислухався до свого внутрішнього голосу, що попереджав про небезпеку. Але як зрозуміти його? Адже вони з Далою не боягузи. Однак, відговорювати батька та товаришів виявилося пізно. Молодий рибак запевнив себе, прощаючись з дівчиною, що всього лише хвилюється через наближення весілля.
– Я хочу вірити тобі, – тихо продовжувала Дала, – проте ти знаєш про загадковість і підступність глибин, що приховують безліч загроз. Коли я була малою, моя бабуся розповідала мені багато історій про його мешканців, про морського князя – Дар’яра і його доньку Дану.
– Так, я теж чув про них, – запевнив Орлик. –Володарі моря захищають нас, моряків та рибалок, оберігають щоб не сталося. І ми, коли місяць уповні жертвуємо їм свої дарунки: вирізьблені статуетки всіляких підводних істот. Чого нам лякатися, якщо вони піклуються про нас?
– Та десь там у найглибших западинах на дні моря ще живе й Ангрохан – злий демон, що насилає шторми, потопи, злі вітри і згубні пошесті.
– Усе буде добре, чуєш! Мене вже кличуть. Знай, що моя любов сильніша от всіх чотирьох стихій. Я повернуся до тебе, обіцяю. Навіть, якщо Сонце померкне, навіть якщо висохне Темарунда, ми будемо разом.
Човни повільно віддалялися від берега. Здавалося, увесь світ прикрашали золоті відблиски заходу сонця, і лише чорні риски обрію та хвиль відтіняли їх. Зійшов місяць, застрекотали цикади. Малята схилили свої голівки на коліна матерів. Жінки та старі люди зібралися до своїх домівок. Та раптом все різко перемінилося. Земля затремтіла, і сколихнулося море, небо закрили густі темні хмари, які налетіли з усіх боків. Дужий вітер піднявся з боку берега, здіймаючи величезні водяні вали, відганяючи вутлі судна вглиб моря та руйнуючи їхні дерев’яні каркаси. Грім і блискавки заглушили зойки тих, хто перебував у човнах і тих, хто лишився на березі. Жінки кинулися рятувати дітлахів.
– Дало, зупинися, Дало! – закричала мати, кидаючись услід за дівчиною, що бігла до моря. – Та ти ж нічим їм не допоможеш, лише занапастиш себе і мене нещасну!
Але донька не слухалася і безстрашно, забувши про себе, боролася з виром холодних течій, начебто справді могла розвести морські хвилі та врятувати свого коханого із безодні, що занурилася в суцільний морок серед рідких блакитних спалахів. Нещасна мати, яку відтягли від моря односельці, встигла помітити величезну хвилю, що накрила собою тонкий силует дочки.
Люди тікали далі від берега. Збагнувши, що село майже зруйноване, вони відійшли в степ до пастухів, очікуючи ранку, і страшної зустрічі з усіма наслідками несподіваного лиха. Бідолахи голосили, побивалися за своїми батьками, синами, чоловіками, друзями і братами у морі, за своїм нехитрим скарбом і красунею Далою, довідавшись про те, що трапилося з нею. Час минав, а ранку не було. Довгоочікуваний світанок забарився. Вітер трохи стих, хмари розтанули, але на небі не було видно жодної зірки. Всі тварини нервували, тривожно кричали, намагаючись вирватися із проклятого місця. Півні прокукурікали, як при сході Сонця, але темрява не відступала. Не займалася вогнем навіть маленька смужка неба на сході. Поселенці розвели багаття, відшукавши рештки сухого хмизу, і хтось зі старійшин рибацького села приречено вимовив: «Сонця немає, воно не зійшло…».
Але залишимо на час цих людей і простежимо за іншими героями, чиї пригоди не менш страшні та небезпечні.
Орлик боровся зі стихією до останнього, зменшуючи площу вітрил, а згодом – зовсім позбуваючись від них, намагаючись закрити пролом у човні, рятуючи своїх товаришів. Нарешті опинився у холодній воді, яка чомусь раптом охолола наче взимку. Він і сам не помітив, як ним заволоділо грізне море, як воно грало ним, поки він міцно тримався за дошку – все що залишилося від човна. Хлопець кликав поіменно друзів, батька, викрикував ім’я коханої, але у відповідь йому лише зловісно ревів вітер. А потім усе змінилися повною тишею та мороком, начебто світ зник назавжди.
Він отямився на м’якій зелені, що, нагадувала мох. Його голова спочивала на смарагдовій подушці, а тіло стало легким, майже невагомим. Все навколо було темно-синім, невідомо звідки лилося ніжне блакитнувате світло. Повернувши голову, Орлик побачив, що довкола нього гойдаються… водорості. Так, справжнісінькі товсті водорості, чиї стебла поплутались, віддавшись на волю течій. Повз пропливали різнобарвні рибки, серед каменів на дні розташувалися морські зірки, неймовірні мушлі.
«Невже я потонув?» – перше, про що подумав хлопець.
«Але якщо я все це бачу, значить, ще живий. Мені потрібне повітря, нумо, швидше нагору, скоріше на поверхню, щоб вдихнути!»
Але спливти виявилося непросто, сильні підводні течії, прибивали його до дна і віднесли до якогось темного грота. Рибалка зрозумів, що якщо все це йому не сниться, то він цілком може перебувати під водою, не дихаючи. Адже він плаває тут уже не менше ніж півгодини. Дивно, що зверху так темно, звичайно пірнаючи він бачив промені сонячного світла, що проривалися у товщу води. Певно, зверху там ще ніч. Але звідки ж береться це неземне світло?
Піднявшись схилом підводної скелі, Орлик побачив чудовий глибинний краєвид. Перед ним розкинулася рівнина на дні, посеред якої височіло підводне місто. Наземне місто юнак бачив лише раз у своєму житті, але цебуло набагато величнішим та красивішим. Його стіни, прикрашені самоцвітами, візерунками, вирізаними з каменю, вигравали всіма кольорами веселки. На стінах здіймалися витончені башти. Місто випромінювало таємниче світло у темних водах. Бранець моря вирішив за будь яку ціну потрапити у нього.
За кілька годин він дістався до сліпучих стін і застиг біля велетенських високих воріт, які оздоблювали невідомі символи. Але як увійти усередину?
– Чого зволікаєш, ногатий, тисни на найбільший рубін! Чи ти думаєш вони тебе самі помітять?! Невелика ти риба! – заскрипів чийсь голос біля самого вуха Орлика.
Він обертався на всі боки, та не бачив нікого, крім жовтого морського коника, що розгойдувався поряд з ним .
– Ти що оглух? Кажу тобі, натисни на рубін!
– Хто із мною розмовляє?
– Це я, старий Гіпп, по-вашому, морський коник.
– А хіба морські коники вміють розмовляти? – зачудувався гість, поглянувши на чудернацьку істоту.
– От, невіглас, звичайно, уміють! Ми всі вміємо розмовляти, до останньої найдрібнішої рибки або краба. Тільки ви люди такі дурні, що не розумієте нас і вважаєте, що ми добрі лише на смак.
– Вибач, не хотів тебе образити. Та я, дійсно, ніколи не чув, як говорять риби або тварини, а, можливо, просто збожеволів . Ти поясниш мені, що зі мною трапилося і де я перебуваю?
– Вибачаю тебе!–поважно запевнив коник. – Не знаю щодо тварин на суші, а от наші дельфіни дуже балакучі. І цілком можливо, що ти божевільний, цього я теж не знаю. І що з тобою трапилося, не скажу. Але от у нашім королівстві відбулося велике нещастя. Тільки всім мешканцям Темарунди заборонили про це говорити. І от усі стікаються до палацу нашого правителя Дар’яра по новини. А для того, щоб увійти в місто, треба нажати на найбільший рубін у воротах. З’являться стражники і можливо нас впустять. У мене сил не вистачить, от я й чекав на когось, хто зможе це зробити. Не очікував, звісно, зустріти людину. Будь ласка, натисни на камінь.
– А хіба ти не міг потрапити згори, так би мовити з неба?
– Ні, місто зачаровано. І взагалі ми у казці, тут не шукають логіки! – відрізав коник.
Орлик, мов зачарований потягнувся до блискучого криваво-червоного рубіна, і лише доторкнувшись до нього, почув глухий звук труб. Ворота повільно і урочисто розчинилися, коник швидко проплив у них, а молодий рибалка опинився віч-на-віч зі стражниками – чотирма воїнам у латах. У нижній частині тулуба замість ніг в них росли міцні риб’ячі хвости.
– Хто ти, чужинцю,нащо приплив до столиці мудрого правителя Дар’яра?
– Я, звичайний рибалка. Мене звуть Орлик. Мій човен розбила буря цієї ночі, а сам я невідомо як потрапив сюди. Можливо, хтось допоможе мені піднятися на поверхню, або пояснить, що ж відбувається.
– Людям заборонено відвідувати місто. Втім це й неможливо… майже, – додав один зі стражників.
– Добре, проводь його до начальника стражі, – вирішив другий водяний, що виглядав старше за інших. – Тепер ми повинні бути особливо пильними.
Орлика у супроводі незвичної охорони впустили в місто, що всередині виявилося навіть прекраснішим, ніж зовні. Всі будинки в ньому були витесані з якогось особливого білого каменю. Одні мали вигляд мушлі, інші риб’ячих плавців, треті – якихось підводних рослин. Окремі шпилі та дахи прикрашало чисте срібло і золото. Між ними росли підводні сади з водоростей всіх відтінків. Витончені арки змінялися масивними переходами. Великі округлі вікна та стіни чергувалися із карнизами, які підтримували немов атланти, кам’яні статуї русалок і водяників. Подекуди фасади прикрашалирізнобарвні мозаїки і ті незрозумілі символи, що бачив Орлик на воротах. Міські мешканці виглядали з вікон і пропливали по вуличках: зустрічалися поважні черепахита риби, прозорі медузи і несміливі кальмари,а також морські діви з тонкою блакитною шкірою, бірюзовими очима ізолотавим волоссям.
Хлопець став у підніжжя трону самого морського володаря. Красу його покоївважко передати словами, але найбільше вражалоосвітлення, випромінюване особливими лампами, в яких мерехтіли тисячі маленьких живих ліхтариків – планктонів. Сяйво відбивалося од стін, стелі і яскраво опромінювало трон, прикрашений перлами. На ньому сидів старець у всьому схожий на людину, без риб’ячих хвостів, що мали його піддані. Погляд його чорних очей був суворим, а коштовні шати розвивалися. На поясі короля висів меч прикрашений перламутром. Сумнівів не лишалося – аудієнцію вівсамДар’яр – володар найтеплішого моря – Темарунди.
– Хто ти, прибулець і що шукаєш в наших краях? – пролунав голос морського короля в тронному залі.
– О, великий, Дар’яре, милостивий до нашого народу, до бідних рибалок. Я, Орлик. Увечері ми з батьком і односельчанами вийшли в море, щоб закинути сіті. Погода не віщувала лиха, але зчинилася буря. Човни наші потоплені, я сам опинився в глибині моря, не відаючи про те, хто я – потопельник чи жива людина.
– Ти живий, Орлику, живий і неушкоджений. Тебе охороняє амулет, подарований у сиву давнину морськими мешканцями твоєму пращуру.
І Дар’яр вказав своїм перстом на невеликий шматочок коралу, що висів на шиї хлопця. Медальйонвкривали ледве помітні, загадкові символи – морські заклинання. Цю прикрасумолодий рибалка отримав від свого батька, а той від свого. Її передавали в родині з покоління в покоління. Але ніхто вже не пам’ятав про чудову властивість оберегу.
Володар Темарунди наказав стражникам залишити залу.
– Я повідаю тобі ще більше, сину мій, – вів свою мовуДар’яр. – Ця буря не викликана примхами природи. Це підступи мого ворога – Ангрохана. Він схвилював море, щоб викрасти Сонце. Зараз на землі мав би розпочатися день і наших домівок також торкнулися б промені світла, що йдуть з поверхні води. Але як бачиш, рятують від темряви наш палац лише ці працьовиті планктони-світлячки.
– Як можна викрасти Сонце?
– Хіба ти не спостерігав сходу сонця. Воно народжується з Темарунди. У самому центрі моря прихована наша скарбниця, тисячі раковин з дорогоцінними перлинами. Найголовніша з них Гушума – скойка, у якій спочиває Сонце. Перед світанком моя дочка Дана відкриває Гушуму, випускає Сонце, щоб воно пройшовши своє коло небосхилом, знову повернулося відпочити на морському ложі. Але Ангрохан підстеріг повернення Сонця зі своїми чорними скатами, напав на дочку і наше військо. Тепер він замкнув Сонце у своєму замку-печері на дні найглибшої западини, щоб погубити все живе на землі і підірвати моє панування в морі.
– Невже ж нічого не можна вдіяти? – скрикнув Орлик, згадуючи про свою кохану Далу, про село, людей, тварин і рослин, про все, що було дорогим та втішало душу.
– Моя дочка знає спосіб, але чи буде він тобі до вподоби?
Дар’яр зробив знак рукою і світло в залі засяяло яскравіше. Невідомо звідки з’явилася дівчина небаченої краси.
– Її високість – принцеса Дана!–промовив чийсь голос.
Орлик на мить замружив очі і лише за декілька хвилин наважився поглянути на дочку морського владики.
– Вітаю тебе, Орлику, синВаху, славетного рибалки. Ти, мабуть, вже знаєш, яке лихо спіткало надводний та підводний світ?
Гість поштиво схилив голову у відповідь.
– Чим же я можу допомогти, звичайна людина, якщо навіть ваше морське військо та чари безсилі?!
– О, часом саме людина може все врятувати, подолавшимогутність магії. Ти відзначений долею, твій далекий пращур дуже давно врятував Темарунду від обміління, очистивши русло ріки Данаїс. На знак вдячності мій батько подарував йому амулета, завдяки якому людина не гине в безодні. Але він має ще один секрет і якщо ти не боїшся і згодний допомогти нам, то пливи за мною.
– Чи боюся я? О, ваша високосте, Дана, що творить води, вам відомо, що не боюся, але навіть прагну допомогти, аби урятувати всіх і все, що люблю.
Біля ґанку королівського палацу зупинилася карета, запряжена величезними морськими кониками. Принцеса Дана та Орлик у супроводі стражників попрямували підводної дорогою, що являла собою стрімкий глибоководний плин. За ними слідувалириби, що світилися, адже при видаленні від міста води моря ставали темнішими та незатишними.
Орлик засумував, згадуючи про батька, Далу, маленьку батьківщину. Помітивши це, Дана сказала:
– Не засмучуйся, Орлику, твій батько та ще кілька людей змогли виплисти на берег. Жителі села пішли вглиб земель і в них горитьбагаття.
– Спасибі, незрівнянна принцесо, втішно чути мені твої слова. Тепер я готовий до боротьби!
Королівський почет непомітно під’їхав до підводних гір, на вершині котрих височіло щось на зразок вежі.
– Це старий маяк, затоплений багато століть тому, – пояснила Дана. – Тут зберігається скриня з дивними скарбами. Але, почекай, не поспішай, маяк охороняє морський дракон. Звичайно він спить у цей час, але негода минулої ночі могла розтривожити його.
Дана витягнула з паска, на якому блищали дорогоцінні камені, перламутрові раковини та короткого меча, черепашку, схожу на трубу і подула в неї голосно та мелодійно.
Маяк відгукнувся глухим стогоном, і щось заворушилося, віддаляючись від його темного обрису. Великий сталевий дракон із синіми чи то крилами, чи то плавцями повільно рухався на поклик морський королівни. Вкритий великими лусками, з рогами на голові та шиї, він виглядав дуже грізно: його жовті, немов янтар очі, блищали таємничим вогнем. Звір покірно ліг у ніг Дані, граціозно помахуючи хвостом з гострим шипом на кінці.
– Тепер твоя черга, Орлику. Знімай амулет зі своєї, шиї, тільки тримай його міцно, не випускаючи з рук, – владно проказала Дана та весь її вид перемінився.
– Бачиш чорну перлина та золотий ключ на амулеті? Обережно від’єднай їх: перли віддай драконові, як плату за вхід, а із ключем прямуй до маяка. Коли ввійдеш у нього, опускайся вниз сходами, але нічого не торкайся. Шукай найменшу кімнату, а в ній – скриню, яку ти зможеш відімкнути цим ключем. Бери все, що там є і швидше вертайся до нас.
Дракон неквапливо іповажно прийняв перлину від хлопця, взявши її у свою чіпку лапу, майже як людина. Він щось промуркотів і відійшов у бік, даючи дорогу людині.
«Як же все тут цікаво!» – подумав Орлик, але час рухається навіть під водою і він безстрашно відправився в чорну прірву маяка, стискаючи амулет кристали якого слабко світилися в пітьмі. Він майже відразу знайшов сходи, частково зруйновані, вони ховалися в глибині, бо тепер вели вниз, а не на гору. Не залишалося нічого іншого, як пропливати її вузькими звивистимикільцями. Десь у надрах маяка вона закінчувалася, упираючись у масивні залізні двері, прикрашені дивними знаками, які вже зустрічалися в місті Дар’яра. Двері виглядали дуже неприступно, але молодий рибалка щосили штовхнув її плечем, і вонивідкрилися повільно табеззвучно. Крім мороку тут ще панувала повна тиша. Не було видно ані рибок, ані водоростей. Тільки де-не-де під стінами тьмяніли відблиски від амулета і обмальовували силуети старих скринь з горою наповнених дорогоцінними каменями, золотими та срібними прикрасами, монетами, мистецьки виконаною стародавньою зброєю із самоцвітами на руків’ях. Але гість морського підземелля пам’ятав, що ні до чого не можна доторкатися,треба шукати лише непримітну закриту скриню.
Він вже стояв на порозінайменшої кімнати, коли блиск праворуч відволік його. Обернувши голову, Орлик побачив, що світло відбивало маленьке люстерко в одній зі скриньок. Воно було настільки прекрасним, прикрашене по колу срібною в’яззю, дрібними каменями, які утворювали обриси метеликів та квітів, що юнак мимоволі згадав про свою наречену Далу. Рука сама потягнулася до вишуканого дзеркальця, певно ранішествореного для якоїсь знатної пані. Але як тільки він взяв його в руку почувся голосний удар – це важкі металеві ґрати опустилися навколо Орлика. Він зрозумів, що опинився у пастці, але було занадто пізно. Як же посміввін забути про застереження Дани? Що буде тепер з ним, але найголовніше з тими, кому потрібна його допомога?! Бідний батько, бідна Дала, бідні люди… Світло від амулета тьмяніло, і віддаючись сумним думкам і почуттям, марно намагаючись зрушити ґрати, хлопець почув десь над вухом знайомийтріскучий голос:
-Ай-яй-яй, погано брати чуже та не слухатися мудрих порад!
– СтарийГіпп! – зрадів Орлик, побачивши морського коника. – Чому ти тут?
– Ох, відчувало моє серце щось недобре. От і пішов за тобою, сівши непомітно в карету, а потім плив поруч, людино, а ти мене не помічав.
– Спасибі тобі, друже, але чим ти мені зможеш допомогти? Ти такий маленький.
– Маленький? Так я більше всіх своїх родичів, щоб ти знав, – ображено відповів коник.
– Вибач, я зовсім не хотів тебе образити, але ці ґрати не зможе подолати і велетень. Можливо, ти попливеш до принцеси Дани, відкривши їй мою помилку?
– Думаєш, якщо Дана так гарна, то вона не вміє гніватися, і не покарає тебе за свавілля? Зачекай-но, мій дід розповідав мені, що в нашому роді риби служили в царській скарбниці десь саме в цьому маяку. Вони працювали ключами.
– Ким?
– Ключами. Наш панцир міцний. Десь у цих ґратах повинен бути замок і двері.
Гіпп почав швидко плавати навколо Орлика, то пропливаючи крізь отвори в його несподіваній темниці, те підіймаючисьвище, то спускаючись вниз, а то й зовсім зникаючи з поля зору. Хлопець стежив за ним з щирою цікавістю і навіть посміхався дивлячись на кумедні рухи свого друга, забувши про своє лихо.
– Знайшов нарешті! – радісно скрикнувконик. Тут є замок, його щілина за своєю формою співпадає з моєю головою і якщо я постараюся, то зможу відкрити його.
З цими словами Гіпп просунув голову і шию в отвір і став швидко повертатися з боку в бік. Бранцеві здавалося навіть, що він крекче, якщо риби взагалі здатні кректати. Почулося глухе клацання – двері в ґратах відкрилася. Орлик був звільнений.
– Навіть і не знаю, як тобі віддячити, Гіппе, друже. Якби не ти то я і всі люди б загинули!
– Отже, ти вважаєш мене найрозумнішим та найсміливішим у всіх морях? – задоволено запитав морській коник.
Не знаючи, що відказати на хвастощі свого рятівника Орлик швидко зауважив:
– Я тобі дуже вдячний, але маємо поквапитися.
У кімнаті, куди людина та морський коник заплили разом, на високому столі лежала обшарпана стара скриня.
– Напевно, саме про неї казала дочка морського владики, – задумливо вимовив рибалка.
– Скринька так собі, бачили і кращі, – вимовив Гіпп, повний гордості.
Орлик обережно провернув ключ і скриня відкрилася, продемонструвавшинебагатий вміст: всередині не зберігалося нічого крім старої вудки і гачка та не менш старої рибальської сітки. Навіть їхні рибацькі снасті були набагато кращими.
Невже це все? – здивовано запитував сам себе Орлик. – Як же за допомогою цих убогих речей язможу здолати Ангрохана?!
Із сумнівом у серці повернувся Орлик від маяка.
– Чому ти так забарився? – строго запитала Дана. У її очах, темних як найглибші морські глибини спалахнули вогники. Правий був Гіпп, щодо того, що вона могла гніватися не жартома.
– Вибачте, ваша високість. Але не можу зрозуміти, як от із цим боротимуся із грізним ворогом. Я очікував побачити зброю або чаклунські приналежності.
– Хлопче, у світі все набагато простіше, ніж тобі здається. Хіба не чотири стихії в ньому: вогонь, вода, повітря та земля? Чи не змінював день ніч? Чи не приходила за зимою весна? Ви люди полюбляєте все ускладнювати, а сила – в простоті. Вір мені!
– Підкоряюся тобі, незрівнянна Дано!
– Ми вирушаємо до найглибшої западини, до лігвища Ангрохана! – скомандувала царівна, і дивовижний екіпаж рушив по хвилях.
А тим часом там, у найглибшій западині, у темному замку морського демона страждала Дала. Ні, вона не потонула, не загинула. Дарма оплакуєте її ви, жителі бідного селища, що очікуєте на сонце, сівши довкола багаття, та притулившись одне до одного. Та не даремно, тривожишся ти, Орлику, адже твоя наречена сподобалася Ангрохану.Щогодининавідується він до неї у світлицю, де лише для неї, сумної бранки, горять морські ліхтарики в суцільній пітьмі, для неї однієї співають підвладні демонові сирени невеселих та дивних пісень, для неї грають на арфах русалки, танцюють міріади різнобарвних рибок. Приходить демон, змінюючи своє обличчя, тому що він чорний і страшний, старий і горбатий. Але перед дверима перетворюється в поставного молодого красеня, входить, подаючи знак рукою. Розбігаються рибки, завмирають співи і музика.
– Кохана моя, Дало, забудь домівку і батька з матір’ю, забудь про нареченого, якого навіки поглинула морська хвиля, забудь сонце, воно більше не зійде. Не плач, краще стань моєю дружиною. І якщо ти вийдеш за мене заміж, я лише тобі подарую сонце, а коли здобуду перемогу над Дар’яром, то й ціле море буде належати тобі. Адже я зберіг тобі життя і наділив здатністю дихати під водою.
– Нехай ти гарний, сильний, нехай тобі належить всесвіт з усіма його багатствами, але немає для мого серця нікого дорожчого за Орлика. І якщо він загинув, то навіщо мені Сонце і всі твої подарунки? Нехай я теж загину або навіки залишуся самотньою. – Так відповідала йому смаглява красуня Дала.
Ангрохан подовгу розважав її своїми розмовами і обіцянками, але натикаючись на непохитністьполонянки, ішов від неї ні з чим.
Поки Дала спала, спочиваючи на подушках із м’яких водоростей, їй наснилося, що Орлик зовсім поруч, що він входить у ці сутінкові покої та звільняє її. Прокинувшись у сильному хвилюванні дівчина хотіла побігти до вікна, але згадала, що його немає, зупинилися посеред кімнати і почаладослухатися. Сумнівів бути не могло, десь зовсім поруч був її наречений, адже тільки любов безпомилково вгадує присутність рідної людини.
Вона покликала до себе одну з русалок – служниць.
– Принеси мені, будь ласка, блакитної бірюзи, що мов небо і море, білих перлів, мов світло Сонця, чорного обсидіану, мовкрила ночі і червоних коралів, як кров і вогонь. Тільки нічого не кажиАнгрохану.
– О, пані, виконати твоє прохання непросто, але я неодмінно зроблю все, адже Ангрохан ніколи не говорить нам «будь ласка» або «дякую», він грубий і злий.
І русалка поспішно упливла. А тим часом Дана і Орлик вже стояли у воріт до лігвища морського демона. Дочка Дар’яразмінилася: її довгі коси перетворилися на водні потоки, що заповнюють усе море, а очі стали такі ж темні, як дно; корона у вигляді півмісяця яскраво засяяла, освітлюючи глибини, біла вишита сорочка і червоний каптан також перетворилися на бурхливі води. Дана затрубила в ріг і прокричала тричі:
– Вийди, настав час!
Потім вона звернулася до Орлика:
– Як тільки Ангрохан вийде, дій рішучо!
– Але що я повинен, робити, ваша високість? Ви так і не пояснили мені!
– Почекай, ти сам усе зрозумієш.
Але Ангрохан не квапився виходити, боявся і послав проти них свої слуг – лютих акул і скатів, які перетворилися на морських воїнів з гострими мечами і вогняними списами.
Орлик і Дана вступили в бій, прийнявши їх виклик. Молодий рибалкавідрізнявся спритністю, орудуючи тієї зброєю, що мав при собі: невеличким мечем, колись подарованим купцями. А Дана силою водної стихії відкидала ворогів на всі боки. Своїми широкими косами та каптаном вона намагалася захистити людину від ударів. І коли майже всі вороги були переможені, Дана, замилувавшись Орликом відхилилася, тоді один електричний удар ската влучив у його широкі молоді груди. Похитнувшись хлопець сполотнів і впав.
– Що ж я наробила? – закричала Дана.
Вона обійняла юнака, щоб вся енергії води повернула йому життєві сили. Але це не допомагало. І коли Ангрохан був готовий вийти, щоб святкувати підлу перемогу, у цей самий час Дала у своїй світлиці, одержавши все необхідне від русалки, робила магічний обряд, якому її навчила бабуся. Склавши бірюзу, перли, обсидіан і корал, вона закликала всі стихії на допомогу, щоб врятувати коханого. Але не стихії чи закляття, а її любов, урятувала його. Тому що міць люблячого серця сильніша за всі перепони.
Молодий рибалка відкрив очі напревеликий подив морської володарки і швидко звівся на ноги. Сітка та вудочка залишалися при ньому.
– Що із мною трапилася, принцеса Дано?
– Нічого, тепер все добре, – вимовила вона і йому здалося, що її вологі очі, стали ніби повні сліз, що в них з’явилися краплі, солоніші за морську рідину
– Я готовий зустріти нашого головного ворога!
Ангрохан вибрався зі свого лігвища, не очікуючи лиха. Адже він думав, що побачить Орлика мертвим. Морський демон скидався на великого потворного водяника, з темною пикою і кумедним наростами на голові. Дарма намагався він прикрасити себе парчею і золотом.
Дана витягнула руку вперед і силою чарівництва перетворила його на страшну рибину. Орлик викинув сіть, але Ангрохан, у подобі риби порвав її та сховався за підводним стрімчаком.
Тоді хлопець закинув вудку, знайдену в скрині. Тепер чудово він зрозумів, навіщо потрібні ці речі. Морський диявол – всього лише риба, а виходить, впоратися з ним зможе вмілий рибалка. І як будь-яка риба, Ангрохан став цікавим, необережним, він все-таки клюнув, Орлик став тягти його через скелю. Довго й важко тяг, але все-таки здолав і віддав Дані, що посадила ворога у великий залізний садок. Всі мешканці замку морського демона з радісними вигуками виплили до них: русалки та водяні, сирени і тритони, риби й молюски, що служили йому, страждаючи від утисків демона. Всі вони тепер тільки сміялися з мучителя, що виявився жалюгідною некрасивою рибиною, якавпіймалася на гачок.
Нарешті почувся гул, він ставав голоснішим.
– Це сонце звільняється!–Урочисто виголосила Дана, вона вдарила підводними плинами, розсікла верхню частину лігвища Ангрохана, з нього виплило, як перлина Сонце і лягло у долоніморської королівни.
Всі присутні, крім неї, заплющили очі.
– Ось і ти, наш вірний друже, тобі час відправитися назад у мушлю – Гушуму, щоб знову зійти та світити всім живим істотам. Вони так чекають на тебе!
Орликові ж царівна сказала:
– Спасибі тобі, безстрашний рибалко, морські мешканці і люди не забудуть твого подвигу. Ти врятував усіх нас і ми з батьком щедро тобі віддячимо.
– Не потребую я іншої подяки, окрім можливості повернутися в моє село до рідних, до Дали.
Почувши ім’я нареченої, одна з русалок підпливла до Орлика і щось стала йому шепотіти. То була служниця, що принесла Далі дорогоцінні камені.
– Цього не може бути! – закричав Орлик. – Моя кохана тут, вона в лігвищі Ангрохана. Я повинен негайно знайти неї. Мила русалко, будь ласка, відведи мене до неї!
І вони швидко кинулися до руїн замку, які тепер виразно вимальовувалися на дні.
У світлиці на подушках лежала Дала, її темне волосся розметалися, вона простягала руки до входу. Коли Ангрохан був переможений, його магія послабшала. Бранка, що одержувала з її допомогоюзмогу дихати під водою, втрачала таку можливість, задихаючись і бліднучи.
– Люба, я тут з тобою. Нічого більше не бійся! – Із цими словами Орлик, нахилившись до дівчини, накинув довгу нитку амулета на її шию. Таким чином, вони разом виявилися, немов окільцьовані, заручені одним оберегом.
Дала вільно дихала в обіймах нареченого.
Коли вони разом випливали з руїн, всі присутні зустріли їх радісним криком. Раптом невідомо звідки з’явився і морський коник Гіпп.
– Оце так пара, гарні, гірко, гірко! – кричав він.
– Не поспішай Гіпп, адже ми ще не на весіллі! – З посмішкою відповів Орлик.
– Хотів би я побувати на вашім весіллі, – мрійливо зауважив коник.
– Ми вас обов’язково запросимо, – звернулася до нього Дала, глянувши на свого майбутнього чоловіка, а потім додала:
– Тепер я впевнена, що всі мрії збуваються.
Сама Дана дивувалася її красі. Вона проводила молодих до центру моря, де на них чекав великий Дар’яр. Там вона поклала Сонце у Гушуму.
– От і все! За годину Сонце зійде. Найдовша ніч добігла кінця. Нам час прощатися. Пливіть до поверхні води, там на хвилях погойдується човен, а дельфіни вкажуть шлях до берега, – з усмішкою повідомила Дана
– Дарую вам своє благословення, діти мої, – підхопив думку доньки Дар’яр. – Відтепер у вашому селищі завжди будуть бити джерела чистої води, дощі йтимуть вчасно, зникнуть посухи, сильні шторми та повені.
Орлик і Дала, стали підніматися вгору, а Сонце піднімалося разом з ними, і коли вони зринули, то побачили чудовий ранок. Люди сіли в невеличкий човен, повний дорогоцінних дарунків від правителів моря. Дружелюбні дельфіни весело крякали за бортом. Посередині човна на лавці стояв круглий акваріум.
– Для чого це? – запитаврибалка.
– Не для чого, а для кого, – посміхнулася Дала.
Вона опустила долоні в морську воду і сказала весело:
– Гіпп, друже, завітай до нас на весілля!
Морський коник, що, звісно ж, поплив за ними, тільки й чекав цього. Він заплигнув у долоні дівчини, а потім в акваріум і з інтересом розглядав небо та бурмотів: «Десь так я цей світ і уявляв!».
Чи довго, а чи швидко, але двійко закоханих та коник дісталися до рідного берега. Попутний вітер штовхав човнавперед, і Сонце не пекло так сильно, як буває в цю пору року.
На березі їх зустріли рідні і друзі, що молилися на схід Сонця, дякували вищим силам за повернення дня. Вони втомилися, змерзнули і зголодніли з цей час, проте тепер як діти раділи Орликові та Далі, а коли вислухали їхню історію, то низько вклонилися обом.
Відбудувавши свої помешкання та полагодивши човни, жителі села справили пишне свято, разом і весілля героїв цієї казки. Морський коник спостерігав за подіями з акваріума. Він був упевнений, що ніколи не бачив такого пишного весілля, таких прекрасних молодят.
– Я люблю тебе, як повітря, – мрійливо шепотів щасливий чоловік.
– А я тебе, як світло Сонця, – відповідала йому дружина.
Потім Гіппа випустили в море, урочисто пообіцявши не ловити нікого з роду морських коників.
Нащадки Дали і Орлика переповідали цю бувальщину з покоління в покоління, поки вона не стала легендою. Але й через багато років, вони виходили на берег Темарунди, і спостерігали, як відбувалося диво: зі смарагдових вод моря спливала малинова смуга, начебто розпечена жарина в руках умілого коваля. Вона круглішала, зростала і перетворювалася на червоний диск. Минала невловима мить і те вогненне коло виривалося з обіймів моря, злітаючи у простори рожево-блакитних небес. Так сходило Сонце, воно народжувалося, міцнішало під лементи чайок, під звук прибою, оповите пахощами трав
Старожили кажуть, десь у селі, де не буває посух і б’ють з-під землі чисті струмки, дотепер зберігається старовинний непримітний амулет з коралом і жовтим ключем, і ніхто не здогадується, яка сила прихована в ньому.
