Піжмурки

У старому лісі, де було безліч диких тварин, жив собі зайчик. Він дуже любив прогулятися по лісі, та через купу хижих звірів це було дуже небезпечно. Та зайчик був кмітливим і завжди знаходив якусь ідею для розв’язання проблеми. От якось він стрибає по галявині, а на зустріч йому сірий вовк. Думає, потрібно втікати. Обернувся, дивиться, а там лисичка по його слідам йде. Подивився праворуч видміть крізь хащі повзе. Подивися ліворуч, дикий кабан біжить. Оточили, подумав зайчик. Та звірі почали сперечатися, кому ж він дістанеться. Зрозумів зайчик, що потрібно щось робити, та й каже:

— А давайте в піжмурки пограємо. Ви ховаєтеся, а я шукаю, кого останнього знайду, тому і дістануся.

Подумали звірі, та й погодилися. Заплющив зайчик очі, та й рахує. А вони як побігли, хто куди, хто на дерево, хто під дерево, хтось за деревом, хтось зломив дерево. Бігають, як малі діти, шукають місце, де можна добре заховатися. Зайчик дорахував і розплющив очі, дивиться, не має ні кого. Тиша, та така, що йому здалося, що навіть птахи і комахи також поховалися. От дурники, подумав зайчик, та й пострибав собі далі. Коли дивиться, деревина нахилилася так, що її верхівка майже землі торкнулася. А на верхівці тій ведмідь висить, ще й очі заплющив так, ніби як він ні чого не бачить, то і його теж ні хто не бачить. Чи може то від страху він, зайчик так й не зрозумів. Тихесенько пострибав собі далі, мовляючи:

— Щось ведмедя й сліду тут не має, піду далі всіх шукати.

Стриб, стриб, ледве не стрибнув на дикого кабана, який зарився в землі. Лише хвіст стирчить, хитається. Чи то від вітру, чи просто так.

— Ех, — мовив зайчик — кабан, мабуть, в інший бік побіг.

Стрибає він далі, кружляє галявиною, зморився трішки та й ліг під деревом. Коли чує, що позаду, ніби хтось стоїть. Обережно підвівся, дивиться, а по заду дерева виглядають вовчі лапи. Ледве не попався, подумав зайчик, та й пострибав в інший бік мовляючи:

— Я б хоті вовка останнього знайти. Це було б справедливо, адже він мене першим побачив.

Біжить він далі думаючи про те, що лишилася лисичка. Найхитріша зі звірів. Та цього разу вона перевершила усіх. Сховалася під купою сірого каміння, думаючи що її рудий хвіст ні хто не помітить.

— А лисичка найхитріша, — мовив зайчик — сховалася так, що ні де не знайти.

Зайчик настрибався, набавився, та й побіг до своєї домівки. Наступного ранку така ж сама пригода трапилася з ним. Звірі були обурені, та він їх заспокоїв, сказавши що вони добре ховалися і він не зміг їх знайти. Тому й знов прибіг на галявину. Так зайчик декілька днів дурив звірів, аж поки в них не увірвався терпець. Вони здогадалися, що він їх дурить, тому вирішили теж схитрити. Коли зайчик знову порахував і почав шукати, вони навмисно повилазили із хованок і накинулися на нього. Та зайчик знов не розгубився, та й каже їм.

— Ну що ви за звірі, з вами ж не можливо грати. Раніше я ніде не міг вас знайти, а сьогодні всіх знайшов одночасно. Ведмідь на дереві висів, на тім, що сильно похилилося. Кабан у невеличкій ямі, по самий хвіст узяв й зарився. Сірий вовк за деревом, та тільки лапи не сховались. Ну а лисичка, в купі каміння, лиш хвіст її виглядав. Ну от і все. Я вас знайшов всіх одночасно. За правилами з’їсть мене той, кого останнього знайду. Отож, бувайте. Завтра по новому зіграємо. Комусь можливо пощастить.

Отак, маленький сірий зайчик перехитрив тих, хто хотів його скуштувати. Й наступного дня, він неодмінно щось вигадає, коли знову їх зустріне. Адже він дуже полюбляє гратися по своєму рідному старому лісу.